— Пізніше.
— Але ж треба гаряче.
— Нічого…
— Мамо, де телефон? Можеш викликати таксі?
— На котру годину?
— Уже.
— Ти сьогодні летиш?
— Ти що, тупа?!
— Вибач, вибач… Я геть усе переплутала…
Віра попросилася поїхати з дочкою в аеропорт. Однак Інна, побачивши, що мама незібрана, сказала, що нема на це часу. Інна спеціально виїхала швидше: це був її перший політ, і вона боялася довгої реєстрації.
Таксі приїхало до терміналу так швидко, що Інна навіть не встигла запам’ятати, як прошмигують рідні будинки і дерева, рідні зупинки і містяни.
Вже біля аеропорту вона зрозуміла, що паспорт — на тумбі біля порожніх банок для варення.
— …Я забігла у квартиру, а мама — посеред кухні. От рівно посеред кухні, під лампочкою, яка рівновіддалена від усіх кутів. Мама висить. Досі думаю про цю пропорцію: відстань між її головою та стелею, а також головою і підлогою, на якій валяється те саме зелене відро від ревеню… Мені здається, ці проміжки однакові.
Інна захлиналася. Вона взяла пляшку з коньяком і почала пити з горла.
— Я тримала її за ноги й кричала. Прокинувся Льоня. Він став на порозі й не рухався, взагалі не рухався. Прибігла сусідка, ми маму зняли, витягли з петлі. Я подзвонила в швидку і в міліцію. Потім подзвонила бабі Наді.
— Я цього всього не знав… — шепотів Сергій.
— Почекай. Це не все. Ми з сусідкою зняли її — ще нічого не встигло статися — мамі шнурок навіть сліду на шиї не лишив. Я подзвонила всюди…
— А потім?
— Усюди подзвонила. Узяла паспорт, вдала, що йду зустрічати швидку, поліцію, ще когось…
— А сама?…
— А сама сіла в таксі й поїхала в аеропорт… щоб встигнути…
Після довгої паузи Інна додала:
— Я встигла.
Коли вони виходять з бару, то домовляються, що зранку Інна проведе Сергія на поїзд. О 9.30 Сергій чекає кілька хвилин на рецепції й відправляється сам.
О 12.05 Інні стукають у двері, однак вона не відчиняє. О 12.15 працівники готелю самовільно заходять у її кімнату.
Інна сидить посеред ванни. Раковина розлетілася на більші й менші шматочки — як негашене вапно. Вода з розбитого унітаза намочила рушники, що валялися на підлозі. Півдзеркала все ще висить на стіні.
— Не треба поліції. Я за все заплачу.
У спальні розтрощений телевізор, перевернутий матрац на ліжку, перехилена шафа тримається на стільчику.
О 15.30 прибуває Ежен.
Коли о 17.15 вони виїжджають, француз показує на меморіальну дошку на фасаді «Асторії», де написано: «У цьому будинку в 1919 р. знаходився штаб борця за свободу Нестора Івановича Махно».
— І що?
— І нічого…
— За скільки ми будемо в Києві?
— Годин за п’ять.
— Переночуємо там, а вдосвіта їдемо у Прип’ять. Зараз подзвоню дяді Колі.
— Ти ж казала, що хочеш летіти одразу в Париж?
— Спочатку в Прип’ять.
— Хто такий дядя Коля?
— Вергілій.
Радіоактивні шкарпеточки (2016)
Ежен з Інною зупинилися за кілька метрів до КПП Дитятки. Чоловік у військовому махнув рукою, однак Ежен, нервово постукуючи по педалі зчеплення, не рушав. Нарешті коло шлагбаума з’явився мужик з чорними вусищами — дядя Коля, колишній сусід Віри. Його дружина Ніна вмерла так само — правда, значно раніше й від раку грудей. Коля загасив цигарку ногою, а потім сів до них у машину й покомандував, куди їхати.
— Ну що, товариші, їдемо на гробки?
— Знову гробки? За ці кілька місяців бачила стільки гробів, що скоро стану інструкторкою з надання ритуальних послуг.
— Ну, мусите ж ви до баби вашої поїхати! Мусите поїхати — так заведено.
— Та ми не проти. Просто розказую…
— Ось! — і він занурився у чорний пакет. — Я підготувався. Ваша баба була нормальна така жінка, ви не знали її, а вона була супер, во! — і показав пальцем лайк. — Я вважався першим сусідом вашої родини. Не раз вона мені сірники й сіль зичила, не раз Нінку заспокоювала, яка влаштовувала істерики на півсела, коли приходив трохи нажраний.
Дядя Коля витяг з пакета вінок зі штучної хвої та жовтих лілій — типовий, який не кладуть на плиту, а вішають на хрест.
— Забув, правда, дріт взяти, щоб прикріпити. Але, може, там на місці щось буде.
Вони проїхали будинки й подалися в поле, звідки було добре видно електростанцію. Кілька невеличких дерев зовсім не псували вигляду — монстр перевершував усіх.
Раптом Коля як крикне:
— От суки! Паршиві виблядки!
Ежен вдарив по гальмах.
— Що?
— Он! Гляньте, — і вдалині вони побачили голих дівчат, голого чоловіка та вдягненого у вельветові штани й жилетку мужика з камерою.