Але рись спокійнісінько куняла, ледь посмикуючи китицями на вухах.
— Почекай, ще вигріюся трохи… А коли встану, то, клянуся майбутньою могилою, кочергою тебе цокну! Потім шкіру висушу й під поріг кину, щоб ноги від кізяків витирати, — погрозила ще раз Федиха і кинула буковим сучком у бік тварини, проте попала у в’язку трав.
Рись схопилася на ноги й зашипіла. Вона зістрибнула на землю й поважно, не рухаючи головою, ніби несучи вазу, пішла до дверей. Біля виходу розвернула голову й подивилася зневажливо на жінку, яка відволіклася, аби помацати, чи картопля в горщику ще достатньо гаряча. Надворі Агату чекав Лесьо, вже дорослий, але ще не одружений син Федихи.
— Моя радосте, ходи сюди. Образили тебе? Ну давай сюди…
— Ну-ну, ця маленька колись тобі очі видере, — озивалася з хати мама.
— Сплюньте! Бо ще накаркаєте!
— Та сплюнула, сплюнула. О — тьху!
— І по дереву постукайте.
— Уже постукала.
— Ви не постукали, а лиш так сказали! Постукайте по дошці.
— Та постукала я! По стільчику постукала.
— Рисі не нападають на людей.
— Чого це?
— Бо вони не дурні.
— Вони — ні. А про тебе так не скажеш.
— Ви ще так поговоріть — і я самовільно піду до імператорського війська!
— Ох ти ж мале дрантя! Рот помий після таких слів! Та я досі пам’ятаю, як от з цього порога забирали твоїх братів: Степанка, Ярчика, Дмитрика, Лук’янка! Уже три роки пройшло, як їх нема! І після цього тебе можна називати розумним?
Учора вдосвіта, як сто разів до цього, Лесьо вистрибнув на коня, Агата так само набрала розгін і вискочила, всівшись перед хлопцем — і звір з людиною помчали. Вони заїхали в ліс, пройшли під чотирьохсотлітніми смереками. Зрештою підійшли до ріки, яка перебила цю безкінечність стовбурів дуже нерівною лінією. Кінь заліз у дзвінку воду — і Агата, в очікуванні, напружила передні лапи. Кінь пішов убрід, цокаючи підковами об підводне каміння. Просто посеред ріки рись застрибнула у воду, за мить випірнула, вибралася на близьку скелю, що стирчала над потоком, і вилізла назад на коня уже з головатицею, завдовжки з руку до ліктя. І так кілька разів. (Удома Лесьо солив рибу в бочках і продавав євреям). Риба борсалася в зубах, але не могла вирватися. Лесьо, не злізаючи з коня, тримав рибу за хвіст і глушив її об найближчу скелю, скидав у мішок.
Раптом Агата стрибнула в ріку й, ніби свинцева куля, зникла. Головатиця потягла її вниз за течією — на водоспад з широкими й грубими порогами. Тут бувають риби завдовжки з лисицю, сильні й мстиві.
По всім полотні ріки де-не-де виступали велетенські заокруглені скелі — голови тих велетнів, які жили тут до людей. Колись їх Бог скликав на гору Остричу, а потім повідрізав голови, які скотилися просто сюди.
Унизу, де під водоспадом течія ставала зловісно спокійною, Агата показала над плесом гострі вуха зі злиплими китицями й потягла жертву до берега. Лесьо, ледве вловлюючи обриси риби у воді, погнав коня униз. Рись не витягла здобич на сухе каміння, а залишила на мілководді, біля відрубаної голови велетня. То була зовсім не гігантська головатиця, яка на повну довжину би не вмістилася в бочку і за яку євреї дали б мішок тютюну. На мілководді лежала мертва дівчина — зовсім гола, бліда, із зеленуватим відтінком рівної чистої шкіри. Однак на лиці ниткою тягнувся глибокий шрам — від брови до щоки. Вода п’яно гойдала мертвими ногами то туди, то сюди, хотіла затягти назад, у середину течії. Дівчина так нагадувала Лесеву кохану, що він аж побілів: «Адріано!» З нею вони скоро мали б побратися. Однак та істота не була Адріаною, тільки її демонською копією.
Дрібні рибки, відчувши мертву плоть, оточили тіло. Дві плямисті нересниці цілували її в губи. Лесьо з огидою відштовхнув мертве тіло: дівчина легко перевернулася; вона не мала спини. Ззаду вивалилися всі внутрішні органи — та не тому, що хтось зірвав їй шкіру й ребра, як кришку з бочки, а того, що цієї спини ніколи й не існувало. Це такий демон, що обходиться без спини.
Хлопець плюнув через ліве плече, перехрестився, покликав Агату, плеснув по крупові коня — і вони погнали геть.
…Вночі йому присниться спускання з неба величезної прозорої кулі. Синювате сяйво тремтіло, як недавно народжене соболеня, взяте в долоні. Ніби ніч, але не темно: не видно ні сонця, ні місяця. Посеред поля — грубезний, як кутній зуб, граб. Лесьо добре пам’ятає це дерево, зросле з трьох, як людський виродок, — воно росте на виході з їхнього поселення. Тисячі скручень, тисячі сучків збиваються в одну крону, ніби зморшки на тілі старої людини. Куля спускається повільно, спускається, спускається… А потім втискається в дерево, давить на нього, проламує, як солдатський чобіт. Тріщать гілки й сучки, руки й ноги, ребра. Рветься шкіра й сухожилля. Зіжмакується листя, пахне стиснута в кулаку більше не жива зелень. Куля зупиняється в тому місці, де три грубі стовбури розходяться. На землі гора розтрощеного гілля. Усі птахи того дерева, що, замагнетизовані, сиділи в гілках, стають купою кривавих одудів, круків з поламаними крилами, жовтогрудих синиць із задертими доверху лапками. У закручених зелених листках конвульсивно звиваються кокони дрібних істот. І тиша: чути, як на третій звідти горі завиває лис, як козуля кличе козуленят на іншому боці лісу і як вистрибує форель унизу в потоці. А на горизонті — грандіозна будівля з високими трубами. Вона прихильно сяє, але через те світло з очей осипаються вії, а сльози стають рудуватими. Потім це все, ніби малюнок на цупкому папері, відсувається вдалину. Натомість попереду — маленька хата з червоним дахом. Туди йде купа людей, заходить у двері й не виходить. А зверху — блимає червона точка, блимає…