Дядя Коля дорогою розказував, що переважно все металеве з домів повитягували люди, які полюють за металом, — вони вирізають труби, батареї, розбирають побутову техніку. А тут — газова плита з прогорілими решітками, каструлі, чавунна гусятниця у духовці!
— Де ж голубці? Я вже чекала, що підніму кришку цієї гусятниці — а там голубці!
Далі — спальня: дерев’яне ліжко, порозтягувана по кімнаті тканина. В іншій кімнаті — піаніно.
— Справжнє піаніно! Це біля нього співала, певне, моя бабця Есмеральда!
…Яку вона звинуватила у тому, чого стара не робила.
До. Ре. Мі.
— Розстроєне…
Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль.
На піаніно — ряд із семи ляльок, що сидять, як живі дівчатка на лавочці в дитсадку.
— Глянь, що я знайшов.
— Що це? Маленькі черевички й шкарпеточки! Яке миле! Чиє це, для кого?
— Мабуть, для тебе.
— Для мене?
— Ну, бачиш — недошито.
— Мама в нас добре шила…
— Певне, готувала тобі одяг для народження.
— І не встигла забрати в Київ, у Лисичанськ…
— Дивися, тут на шкарпеточці вишите маленьке сердечко.
— Ага…
— Класно!
— Ага…
— …Ну чого ти плачеш? Не плач.
Ежен обійняв Інну, а потім провів дозиметром коло шкарпеточок — чисті. Перевірив черевик — і той страшно запікав. Інна відкинула його, взуття гепнуло об піаніно з лівого боку, де найнижчі ноти. Щось писнуло.
— Що то скавчить?
— Де?
— Не знаю. Щось скавчало.
— А, справді.
— Замри.
— Що?
— За фортепіано!
Піаніно було трохи відсунуте, а за ним — просмерджена дранка, колишня куртка, на якій — виводок.
— Ого — семеро песенят!
— Дивні вони — не схожі на собак.
— Тобто не схожі?
— Може, це вовки? Сірі такі, всі однакові.
— Та ну тебе, які вовки! Ми ж не в дикому лісі ходимо, а в хаті!
Ежен з Інною вийшли на вулицю, з обох боків якої щільно одна до одної стояло те, що колись називалося хатами. Інна тримала одного цуцика на руках, він чемно сидів. Ежен постійно робив заміри, адже буквально в метрі від чистого місця могла бути смерть. Широка сільська вулиця, перерізана каналами, хатки на островах, обривки асфальту. Інна поставила цуцика на землю — і він побіг у бік їхнього дому. Вдалині — поле, звичайне поле, за ним — ліс, звичайний ліс, за лісом — сонце, найзвичайніше у світі сонце.
Вони стояли на підвищенні, звідки було видно ще кілька хат на краю села — вже зовсім рознесених, з розтягнутими чорними колодами й проваленими дахами, згнилими балками, запущеними клумбами, де росли сині квіти.
— Що то там рухається? — питала Інна. — Там великий пес біля хати.
— Так, вівчарка!
— Може, зараз і люди з’являться.
— Сталкери?
— Або мародери.
— Стоп! Це вовк.
— Та ну!
— Я тобі кажу.
— То чому ми не втікаємо?
— Вовк-одинак нам не загрожує. Правда, це може бути та сама вовчиця, що лишила виводок біля піаніно.
— Та то не вовченята, а звичайні пси.
— Хто знає?
— Тоді нам краще в дім більше не заходити.
Ежен націлив рушницею у бік тварини й прижмурив око.
— Що ти робиш?
— Хочу застрелити.
— Не треба.
— Не заважай.
— Та ти не попадеш.
— Зате відлякаю.
І він стрелив у бік вовка, який їх нарешті помітив. Він зупинився, подивився у бік Інни й Ежена та побіг далі.
Інна глянула на сонце, потім знову на вовка. Раптом з лісу вибіг ще однин звір. За ним — інший. Вони з’являлися з осикових заростів, витікали звідти, як краплі отрути.
— Біжім, — крикнув Ежен. — Втікаймо звідси, вони нас бачать.
— Казала ж — не стріляй!
— Біжім!
Зовсім неподалік, на щастя, було велике приміщення. Воно виглядало ще зовсім не запустілим, а отже, могло мати двері, що зачиняються зсередини.
Вони швидко забігли в ту будівлю. Можливо, тут колись була скотобійня. Зі стелі звисали ланцюги з гаками — цей метал досі ніхто не забрав. Дозиметр не нагнітав. Вони забігли, але дверей не було, тільки завіси. Інна з Еженом вибігли на другий поверх. У першій же кімнаті з фанерними дверима, на яких писало «Службове приміщення», можна було забарикадуватися, однак дозиметр пропищав, що краще цього не робити.
З одного боку був дім, де народилася її мати. З іншого, у долині, — вовки досліджували закинуті приміщення й ніби не мали цікавості до цих двох. Але щось підказувало, що це не надовго.
— Там купа вовків. Там більш як десять звірів, я не можу точно порахувати, там ціла зграя, — передавала Інна дяді Колі по рації.