Вовки зазирали у вікна хати вдалині. Вони застрибували у порожні віконниці, вистрибували, вони робили це так легко, ніби танцювали.
— Дядя Коля сказав, аби ми забарикадувалися в найпершій кімнаті. Але тут широке вікно — вони застрибнуть.
— Вони ж не мавпи, щоб аж на інший поверх вилізти.
Вдалині один вовк вибіг на чорний порослий дрібними берізками дах сільської хати й подивився в бік Інни, яка визирнула з вибитого разом з рамою вікна. І стадо вовків побігло в бік скотобійні.
— Вони на нас нападуть!
— Та заспокойся. От побачиш — вони оббіжать нас і подадуться кудись далі.
— Біжімо вгору!
І Ежен з Інною вибігли з кімнати до сходів, вихід з яких закривався дерев’яними дверима. Вони привалили їх розламаною надвоє, але все одно важкезною бетонною балкою. На даху було невеличке технічне приміщення без вікон — два на два метри, завалене сміттям старим і новим — пластиковими пляшками від газованих напоїв, які вже давно зняли з виробництва, а також обгортками шоколадних батончиків, які недавно з’явилися, коробками від сигарет, пляшками від горілки… Однак металеві поржавілі двері цієї халабуди, на диво, не зрізані, ще й замикалися зсередини.
— Може, ми сюди забіжимо і закриємося?
— Не вийде. Щойно перевіряв — там дуже радіаційно.
А вовки — один, два, три, сім, дванадцять — бігли сюди. Один за одним, рівненько, як добра армія. Їх доганяли інші, які вилазили з вікон тої чорної хати. Так, вовки бігли у колишню скотобійню. Бо їм звідти пахло. Їх кликав запах крові, яка тут лилася задовго до народження найстарішого в зграї. Їх кликав запах крові живих.
Вовки забігли у залу з гаками. Їхній біг було чути, як стрімку воду, що потекла під підлогою. Тряслися мостики, дзеленчало розбите скло, тряслися ланцюги й гаки, на яких висіли привиди плоті забитих корів і коней. Рипіло. Метал терся об метал, скло об бетон, кістки об суглоби. Нарешті щось гупнуло в двері біля Інни й Ежена. Потім ще раз. Удари були міцні, але двері дужчі. Бетонна балка, яку вони ледве викотили, витримала.
З вікна під ними визирнула й подивилася вгору голова. Якби не ця ситуація, якби хтось її сфотографував і показав тільки її, велика паща здавалася б звичайною мордою спокійного звіра, який не має жодних кривавих намірів. Бо й справді — вовки не мали ніяких злих умислів, крім як пошуку їжі й відчуття близькості трапези.
Усе вирішувалося тепер, серед цього мовчання. Серед тиші, як тоді, 1986-го, — кілька митей після вибуху, проміжок між гуркотом неживих предметів і криком живих. Моторош проймала не лише людей, а й усе ними створене. Усе, для чого існує минуле й майбутнє. Бо саме минуле і майбутнє цей вибух знищував. Він не давав шансу ні щойно зведеному в місті енергетиків чортовому колесу, ні продавцю квитків, ні супердорогому обладнанню, ні його творцю. Минуле й майбутнє ставали одним і тим самим — нічим.
Через мить на краєчку даху вони побачили першого вовка. Він не оскалювався, не лякав, він просто був і чекав інших. Велика родина — машина для вбивства — володіла цими просторами, всіма хатами й скотобійнями, заводами, магазинами, дитсадками, лікарнями, каруселями, всіма порозкиданими ляльками й іграшковими вантажівками, всіма лікарняними картками, планами евакуації, забутими фотографіями й рукописами недописаних романів про тріумф культури, шкарпеточками, які ховала Інна в кишені. Давно, коли пагорби забудовували, поля орали, болота осушували, вовкам сказали: ви не маєте права бути тут, доки тут є людина. Але Homo sapiens пішли. І тепер уже людина не мала права тут бути. Настав час вовків.
Ежен потягнув Інну в забруднене радіацією приміщення. У цілковитій темряві Інна забилася у куток, де її притримували стіни. Дозиметр, як ображене хуліганами цуценя, нещадно пищав.
— Краще не тулися до стін. Якщо за кілька хвилин нас звідси не визволять — тобі й мені капець, — сказав Ежен.
Інна обпікала щоки під очима. Хоч у темряві цього не було видно, вона запхала руку в кишеню і щось вийняла. Ежен прокручував на руках перстень. Навколо їхнього сховища бігали вовки — просто намотували кола, ніби здійснювали древній ритуал.
Ежен та Інна не мали слів, тільки сполучники. Голова нічого не породжувала, крім клею: і, та, й, а, але, зате, проте, однак, перш ніж, коли, з того часу як, поки, мов, немов, наче, неначе, немовби, начебто, не тільки… а й, оскільки, завдяки тому що…
…Ці маленькі шкарпеточки, які носили діти в Чорнобилі, Прип’яті, Франківську, Лисичанську, Києві. Вони навіть схожі на ті шкарпеточки, у яких ходили в Парижі, Відні та Вільнюсі. Їх носять маленькі діти, рвуть. Їх зношують, їх викидають, купляють нові. Хтось — зашиває. Ці маленькі шкарпеточки з не найдорожчої тканини, найтиповіші, як сотні інших. Але ці маленькі шкарпеточки — з цим маленьким серцем, яке є тільки одне — серед усіх галактик, серед найбільшого числа галактик, яке можна уявити.