Мені треба було під’їхати до Північного вокзалу. Зупинив таксі. За кермом сидів галасливий француз Гренуй. Я сказав: «Gare du Nord», і машина поїхала. Він одразу відчув у моєму голосі слов’янський акцент, навіть не слов’янський, а український, бо його дружина теж українка. Він розказав, що колись ця жінка заволоділа його серцем, приготувавши ідеальні еклери. І тут я знову відчув, як Той, Що Керує Всім, грає в мене, ніби в покер. Жодна француженка так не вміє готувати еклери, казав таксист. Жодна — він гарантував. Жінку звали Тамарою. І вона виїхала з України 1918-го з сім’єю брата, самотня… Той, Що Керує Всім, посміхнувся мені із салонного дзеркала заднього огляду і зник.
Знаю, що зробив хибно. Бо не мав права просто так з’являтися. Можливо, рана на її серці з моїм іменем у назві вже зажила. Все, що міг, — з’явитися в її житті на недовгий час і знову зникнути. Це жорстоко — турбувати людину тільки тому, що тобі так забажалося, турбувати власну матір. Мені дуже цього хотілося, я кусав себе за зап’ястя від бажання ридати, я нарешті відчув, що зловив найтоншу ниточку, яка могла мене вивести з лабіринту.
Усе це нестерпно. Життя нестерпне. Але я розказав таксистові, хто я. Він, звісно ж, не вірив. Однак я точно описував маму, наш будинок, описував наше розставання і її зачіску а ля гарсон… І ми подалися не на вокзал, звідки я б їхав у невідомість, ми помчали у 8-й округ Парижа, де тепер жила моя сімдесятирічна мати.
Вона прийняла мене одразу. Її взагалі не дивувала вся ця історія, вона впізнала мене ще до того, як я з’явився…
І я жив з ними. Ходив на могилу Махна. Я читав газети з України. Читав книжки. Я вірив, що знання про майбутнє, яке тепер було для мене минулим, могло якимось чином притягнути тебе.
Заболів зуб — і Гренуй відвіз мене до стоматолога. Ти не повіриш — вони навчилися робити так, щоб майже не боліло. Вони навчилися пломбувати геть безнадійні зуби. Майбутнє стало б геть чудовим, якби у ньому була ти.
Часто сниться, що ти йдеш від мене. Ти сідаєш на коня — і їдеш, а я стою неподалік і не рухаюся, бо не можу. Ти стаєш на корабель, а я — на трапі. Ти в авто, а я — під знаком, що забороняє будь-яку зупинку транспорту. Ти на пероні, а я у залі очікування.
Недавно я порахував свій біологічний вік, не залежний від руху зовнішнього часу. Бо, на щастя, від цих стрибків мій фізичний стан залишався незмінним. Так-от, порахував, скільки я часу прожив узагалі, — виходить молодий чоловік, у якого все попереду. Але, з усіма цими пережитими моментами, у мене досвіду на 300-літнього. Люди часів Адама і Ноя жили по тисячу років. Мені страшно уявити, які знання вони носили в головах. Але так само важко представити, як їм жахливо набридало це життя довжиною в тисячоліття. Я бачив старих, які, проживши 70 років, говорили, як їм усе остогидло. Вони встигали побачити за той відрізок часу всі можливості людського життя. Вони знали велике кохання й сімейні будні, радість народження дитини й смерть батьків, азартні ігри, смак дині, кіно, наркотики, війну, стоматологію… Я вирішив ніяк не втручатися у плин, я міг теперішньому розказати про минуле все з найбільшою точністю, а в минуле принести стільки теперішнього, що все б рухалося зовсім по-іншому.
А ще мені почало здаватися, що усунення себе з цього простору й часу — це не найгірший вихід. Людині може подобатися життя тільки тому, що вона має змогу творити: вона садить навесні насіння, а восени збирає урожай; вона будує будинок; їде з точки А в точку Б, творячи таким чином цілісний спогад, образ. Я ж випадаю з цієї логіки. Тепер — я тут, за мить — я вже в іншому часі, в іншому чужому місці, де все треба робити з нуля. От я дописую цю історію: бац — і повернуся на кілька днів тому, переді мною будуть геть порожні сторінки, доведеться наново згадувати й підбирати слова, які вже говорив. Робити одне й те саме — як прокляття. Але ще гірше — розуміти, що ти глибоко вростаєш у час, де з’являєшся, а коли тебе вириває з нього, то утворюється рана, причому не лише в тебе — бо сьогодні, наприклад, це буде рана на серці моєї мами.
Я не знищував себе у сподіванні тебе зустріти. А що як одного ранку я потраплю в такий час, де ти будеш сидіти на лавці й нюхатимеш бузок, а я підійду ззаду й покладу руки на очі, скажу: «Вгадай хто»? А ти промовчиш — але знатимеш…
Сьогодні я маю намір зникнути. Вода, очевидно, проводить крізь час, але вона не гарантує виживання. Я недавно знайшов тут чудове озеро з непрозорою густою зеленою водою, а навколо — купа лебедів. Я візьму човен, запливу на середину — й стрибну. Це принаймні красиво (яку ж дурість я пишу!)
Хотів тобі вислати ці записи, як книжку Сен-Жон Перса. Але бачу, що це не має сенсу — відповіді твоєї не отримав.