Однак залишаю ці записи тут, на тумбочці в домі моєї матері, і прошу: ти, хто знайде цю теку, не викидай її. Можливо, хтось колись навідається сюди і, прочитавши цю дивну історію, не розцінить її як маячню.
Знайдене (2016)
Усе, що Інна змогла вивідати про прабабу Аліну, крім рукопису Олексія, вкладалося в есемеску. Однак не було навіть кому це повідомлення відправити. Хіба собі. Знову і знову.
На початку 20-х Аліна народила їхню бабцю, а потім у 30-х одружилася й привела на світ Надю, котра тепер жила у Франківську; чоловіка вбили ще на початку Другої світової, вона ж загинула одразу після війни від снаряда, недорозібраного сусідськими дітьми. Ще баба Надя казала, що Аліна трохи працювала на заводі «Ленінська кузня» і любила підгоріле ревеневе варення.
Це все. Кілька рядків, які навіть не прикрасиш побутовими історійками типу «коли твоя баба вдруге виходила заміж, їй сукню пошили з фіранки»… Хіба цей коричневий перепалений ревінь, якого страшно замало для мінімального життєпису. Ніяких кольорів, ніяких додаткових слів, емоцій — повна непам’ять, повне зникнення, наче нікого й не було.
Однак Інна мала браслет прабаби Аліни й прапрабаби Тамари Макарівни — ту зв’язану шнурком у місці розриву золоту ниточку. Ну, і цей рукопис, ці зошити. Цю розповідь, з якою Інна не знала, що робити, крім як докласти до артпроекту, ніби звичайний предмет — не текст, а річ.
Інна знала, що змінилася після цієї подорожі, — і як людина, і як художниця, тому й усе навколо стало геть іншим. Колись вона думала, що минуле краще забути — суто задля збереження психічного здоров’я. Але такий підхід забирав у неї ґрунт з-під ніг, а без тверді художнику важко бути сильним митцем. І без любові важко, а то й неможливо. Все, що вона робила досі, — винаходила в собі здібності творити те, що можна назвати любов’ю — любов’ю, яка в тобі, яка не залежить від інших людей, від того, що вони зробили або чого не зробили.
Інші люди — це інші люди, це те, що не має до тебе ніякого стосунку. Інші люди можуть собі дозволити дати бідному більше, ніж ти, але вони так само можуть собі дозволити не дати бідному нічого. Інші люди можуть бути жорстокими, але чи можеш ти? Інші люди можуть собі дозволити все, так само нелюбов. Але ти — не можеш. Я не можу. Бо нелюбові немає виправдання. Можна сто раз виправдовуватися недолюбленістю — рідні дійсно могли бути справжніми паршивцями. Але це не виправдовує твою власну нелюбов, це ніяк не виправдовує найгірше — твою нелюбов до них, нелюбов як таку.
…Це була серія картин, фото й окремих предметів. Спочатку полотно із зображенням коричневої старомодної теки й розірваного золотого браслета. Теку ніби хтось от щойно залишив на столі — зайшов у дім, кинув на журнальний столик і пішов у ванну мити руки. Що там всередині? Попереду на підставці — та сама тека з рукописом Олексія, однак прикраса, зв’язана в місці розриву ниткою, була на руці в художниці. На наступній картині — жіноча постать, голови не видно, на жінці — ромська сукня з довгими рукавами, закриває шию аж до підборіддя. Та людина в сукні ніби фотографувалася на паспорт — склала чемно руки, хоч голови не видно, але точно відчуваєш, що вона дивиться вперед. Поряд на вішаку біля зображення — вішак без сукні. Далі — полотно з намальованою трилітровою банкою, знизу мокрою, наче на банці є трохи конденсованої рідини, всередині — змія, а на капроновій кришці — дитяча шкарпетка з червоним сердечком, під стіною — та сама банка із заспиртованою гадюкою і шкарпеточка.
Коли Інна закінчила слово, розказавши, як ці речі пов’язуються, то повідомила, що тепер усі мають переміститися на центральний залізничний вокзал неподалік галереї. Там їх чекав музичний виступ, який мав безпосередній стосунок до роботи.
Постійно поправляючи нагельоване волосся, галерист Давид Бороян пішов уперед, щоб покази людям дорогу.
Інну перехопила Олександра й запропонувала одразу після вокзалу поїхати у ресторан за містом з Артуром, її новим хлопцем. Інна зовсім не здивувалася цим стосункам, однак проводити час із ними бажання не мала, хоча сказала, що подумає.
Щодо роботи Олександри, організатори очікували скандалу з релігійними організаціями, але всім було байдуже. Певне пожвавлення викликала картина іншої художниці, де цілувалися дві голі дівчини. Тому коли на прес-показ прийшов місцевий священик, всі очікували його слів, ніби це була головна подія вечора. Проте отець подивився на роботу й пройшов далі. Нарешті хтось із натовпу крикнув:
— Отче, там же дівчата цілуються! Чи схвалює церква таке?