— Дівчата цілуються? — перепитав він здивовано. — Ну, нічого. Головне, що не хлопці.
Центральний хол залізничного вокзалу було забито людьми, як відро черешнями. Дівчинка на плечах у здорового чоловіка просувала вгору руку з іграшкою полярного ведмедя — щоб він теж бачив.
Посередині — музиканти, а також співачка. Це був ансамбль, який сьогодні виступав для тих, хто чекав поїзда або щойно прибув на цю станцію. Для всіх, хто був на виставці Інни й хто випадково тут проходив. Для сукні, зображеної на картині, і для порожнього вішака. Для двох безхатьків, які, матюкаючись, просувалися крізь натовп. Для дівчинки і її полярного ведмедя. Для Інни. Для Ежена, який більше не боявся. Для батька Сергія, який приїде завтра. Для баби Наді, яка захворіла й не змогла прийти. Для дядька Аркаші й тьоті Галі, які так і не наважилися.
Потім співачка затанцювала. Їй була безумна кількість років, але вона танцювала, як вітер, як молода дівчина на площі міста, котра почула музику й не змогла стриматися. Співачка була частиною проекту Інни, частиною Інни. На тій самій сукні з картини трасся ззаду замочок, як кришталь на люстрі, коли дрижить земля. Грали скрипка й бубон. Бабця Інни, Есмеральда Андріївна, витанцьовувала всю кров. Вона витанцьовувала все тіло, всю любов, всю спокуту, всі троянди й рубіни, всю ворожбу серця.
Прибували й відбували поїзди, табло змінювало інформацію, час рухався вперед, вперед, вперед. Дівчинка з полярним ведмедем піднімала іграшку вище й вище, а іншою рукою повторювала рухи танцюристки в сукні з коміром до самого підборіддя.
— Гляньте! — гукнула Інна. — Гляньте на моє зап’ястя.
Світ спинився. Спинилися клапани в мідних трубах сурмачів, що готувалися зустрічати якусь делегацію на пероні. Спинилася дія антибіотика у консультантки з вікна-довідки. Спинилося тертя целофанового пакета об мозолі жіночки з двома кілограмами болгарського перцю. Спинився фотосинтез у клена біля кіоску з тютюном.
І коли вона показала руку, всі побачили, що нитка, яка зв’язувала розірваний браслет, зникла. Місце нитки замістила маленька золота ланка: розриву більше не було.
Зошит без номера. Він випірнув посеред ріки, вдихнув так багато повітря, що на мить над хвильками утворилася куля вакууму. Він поплив у бік великого човна, завеликого як на двох людей, але для двох призначеного. Чумацький Шлях світив так, ніби навколо день, а ти сидиш під простирадлом з купою дірочок. Він перехилився через борт і впав до її ніг, на одну з яких причепився листочок сальвінії плавучої. Вона гладила його чоло й цілувала йому ніс і брови, щоки й вилиці. Вони лежали й дивилися вгору, не знаючи, що в той момент човен відривався від води, як космічний корабель. Вони не знали, бо це більше не було важливо — знати. Скоро вони забудуть свої імена. Але хіба це має значення, коли існує тільки «він» і «вона»?
Вода скрапувала з дна, позеленілі розмочені місця на дошках одразу ж сохнули. На одному березі ріки завертали у степи червоноармійці, на протилежному — вистрибували з човнів махновці. Але ці двоє не бачили нічого, крім неба з найбільшим числом можливих світів, найбільшим числом плюс один. Вони не бачили горіхового лісу й цукрової гори, не бачили галереї на березі каналу Сен-Мартен і змієлова між куп скиданих смерекових гілок, дошки з номером 6686 і дошки з написом «Bösendorfer», не бачили коня Короля, фігурок з пластиліну, шприца, образи, прощення, непам’яті, вилікування, часу не бачили.
Вони летіли все далі й далі, далі й далі. Коли земля стала маленькою, як насінина редьки, жінка відвела погляд від зоряного неба на ніс човна — там чатував дикий звір, кішка.
Агата хотіла, щоб вони розмовляли про неї.
Матерія над ними розширювалася, ніби ножиці, коли замахуєшся на наступний розріз. Матерія мчала до країв, вона породжувала час і простір. Вона мчала, як зграя псів із закрученими хвостами, мов на Брейгелевих «Мисливцях на снігу», коли картина зафіксувала собачу статику; відкладеш пензля — і вони поженуться: за ким, за чим? Худорлявими спинами брейгелевих псів виписувалися хвилі розпеченої матерії, що прямувала до краю провалля, перевалювала через край. Хорти гналися за зайцем на ім’я Рух.
Рух — ворушиться. Рух шумить. Рух піниться, як хворий рот. Матерія тріщить. Шум згорає на очах, ніби кіноплівка. Метал розплавляється так, що вже не повернеться до первісного стану заліза, а може, золота — вже ніхто не знає, чому цей цинк так схожий на титан.
Перші стверджували: «Усе рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів». «Світ не створений ніким з богів, ніким з людей, він був є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».