Лесьо прокинувся зранку з хворою головою, як і всі інші. Однак він ще й знайшов у волоссі кілька розтертих листків граба й маленьку пір’їнку кольору обчищеної гарбузової насінини. І небо стало як у сні: білий день, а ніби темнота, ні сонця, ні місяця. Якщо й було якесь сяйво, то лиш аби добре бачив той, хто за тобою спостерігає (те, що за тобою спостерігає).
Федиха вже завершила справу з горщиком, остиглим і забутим серед хати. Щойнісінько зі служби у війську передчасно повернулися її сини, ще не встигнувши нічого пояснити. А тепер — у який кут, в яку скриню, в яку шпарину їй було себе засунути? Хлопці поховалися, сказавши, аби вона не визнавала, що знає їх. А мати за мить до появи чужих сіла назад на картоплиння. Звідки вони взялися й чому саме зараз, коли її серце було таким розігрітим? І перше, що захопив погляд господині, — болото з камінцями, соломою й зеленою конюшиною, що перед входом до хати не обчистили австріяки з рушницями за спинами.
— Ти Ганна Шугай?
Цю зневагу жінка чула майже на запах — сморід зіпсованої вурди. Один з них, побачивши стільчик, обчистив чобіт. З нього відшарувався пласт глини, що добряче обтяжував ногу.
— Ти хто такий, голубе? — звернулася, очевидно, до старшого. — Хоч би «Слава Ісусу Христу» сказав, а то як з биркою нехрещеною говориш.
— Якщо ти Ганна Шугай, то Ісус Христос точно не має до тебе стосунку.
— Мене треба називати Федиха. І — в Ісуса Христа нема ні елліна, ні юдея, каже наш отець Петро.
— А чи відає ваш піп, що саме Ганна Шугай привела у світ цілий виводок горлорізів, небезпечних злочинців, котрі втекли зі служби у війську? Якби її сини народилися трохи раніше, то й Ісуса б розіп’яли, ще й гарненько покатували.
— А ти язичок притримай, бо я тобі цим горщечком і в голову заїхати можу.
— От і породу проявила: сірку з крові — та в рот!
Федиха підстрибнула і, не поправляючи спідниці, кинулася на чоловіка. Двоє, які мовчали, зірвалися до неї. Одного вона бахнула у скроню горщиком з картоплею. Рись скочила зі сволока й накинулася на головного, зваливши його з ніг. Їх угомонив новий учасник дійства:
— Хай лиш хтось поворухнеться — і голова з пліч.
Лесьо тримав цівку рушниці біля набитого товченою картоплею волохатого вуха — воно тепер виглядало так, наче мало страшну вавилонську хворобу. За братом ховалася мала Оля — теж із рушницею, націленою на чужака. Рись, відгукнувшись на наказ Леся, облишила переляканого головного.
— Що ж, свиното, — випросталася Федиха, — будеш зараз вилизувати, що натоптав.
— Спокійно! Зупиніться! Не вбивайте…
— Як це таку погань не вбивати? — говорив Лесьо. — Та ми вас закопаємо з дохлими зайцями біля потоку.
— Якщо не повернемося живими, за нами пошлють інших. Нас тут достатньо, щоб дати вам раду, — нарешті сказав щось тверезе головний. Він обмацав покусане Агатою місце і переконався, що кістки цілі. — Ми збираємо свідчення: я маю документ з дорученням викрити бандитське угруповання.
— А я тут до чого? Моя родина тут до чого? — обізвалася Федиха, тримаючи його на мушці й клацаючи язиком.
Лесьо заліз до сумки головного й дістав звідти папери.
— Нащо тобі це сміття? — буркнула мати хлопцеві. — Ти ж не вмієш читати.
— Бо ти мене не пускаєш в школу.
— Я? Та я тебе, сучий сину, скільки разів з хати до школи гнала!
— Ага. А потім з дідом говорила, що ці вчителі хочуть нам в голови позасовувати всякого труту, аби винищити наше плем’я.