Звісно. Але те, що ти сказав, мене не стосується. Я так і так планувала забиратися звідси. Я знайду роботу десь подалі від Ла-Пуша. Може, походжу трохи в коледж. Займуся йогою та медитацією, щоб угамувати свій вибуховий темперамент… І залишатимуся частиною твоєї зграї просто для того, щоб не з’їхати з глузду. Джейкобе, ти ж бачиш, що в моїх словах є сенс, правда? Я не заважатиму тобі, ти не заважатимеш мені, і всі щасливі.
Я розвернувся й почав потихеньку забирати на захід.
Лі, ти наговорила забагато, щоб отак одразу впоратися. Дозволь мені трохи поміркувати, о’кей?
Звісно. Не квапся.
Назад ми бігли довше. Поспіху не було. Я хіба що намагався зосередитися, щоб не врубатися головою в дерево. Сет щось тихенько буркотів у глибині моєї свідомості, але я вдало ігнорував його. Він знав, що я маю рацію. Він не покине власної мами. Він повернеться до Ла-Пуша й захищатиме плем’я, як і належить.
Проте Лі навряд чи так учинить. А це просто-таки лякало.
Зграя з нас двох? Незважаючи на фізичну віддаль, я не міг уявити… інтимності такої ситуації. Цікаво, чи добре вона все обміркувала — чи просто божевільно воліла зберегти свободу.
Лі нічого не відповіла, поки я це все пережовував. Наче намагалася довести, як легко все складеться, якщо в зграї залишимося тільки ми вдвох.
Ми натрапили на стадо чорнохвостих оленів саме тоді, коли сонце виповзло з-за обрію, підсвітивши хмари позаду нас. Лі внутрішньо зітхнула, проте не завагалася. Її стрибок був чітким і плідним — і навіть граційним. Вона завалила найбільшого оленя, перш ніж тварини усвідомили небезпеку.
Щоб не пасти задніх, я кинувся на найкрупнішу оленицю, швидко затискаючи щелепами її шию, аби вона не зазнала непотрібного болю. Я відчував, як огида бореться в Лі з голодом, і спробував полегшити їй вибір, дозволивши своїй вовчій суті взяти гору над людською. Я жив як вовк достатньо довго, щоб уміти цілковито перетворюватися на звіра — дивитися його очима й міркувати за його способом. Я дозволив практичним інстинктам випірнути на поверхню — щоб і Лі змогла відчути те ж саме. Вона завагалася на мить, а тоді напружено прочитала мою свідомість і спробувала й собі налаштуватися на таку хвилю. Відчуття були дуже дивними — наші свідомості були з’єднані набагато тісніше, ніж будь-коли, адже ми обоє намагалися думати однаково.
На диво, це їй допомогло. Зуби протяли хутро та шкіру на плечі її здобичі, віддираючи великий шмат паруючого м’яса. Замість здригнутися, як про те волала її людська сутність, вона дозволила вовчим інстинктам взяти гору. Це приглушило відчуття, притлумило думки. Це дозволило їй спокійно поїсти.
Мені ж було зовсім легко чинити так само. І приємно було, що я нічого не забув. Бо ж незабаром моє життя знову стане таким.
Чи стане Лі частиною цього життя? Ще тиждень тому сама думка про це жахала б мене. Я би просто не витримав її. Але зараз я знав Лі краще. І вона, позбавлена постійного болю, перетворилася на цілком інакшого вовка. І на цілком інакшу дівчину.
Ми їли, поки обоє не наситилися.
Дякую, — мовила вона згодом, коли ми качалися по вологій траві, чистячи пазурі й писки. Я не зважав на те, що почав накрапати дощик — на зворотній дорозі нам усе одно доведеться ще раз перепливати річку. Добре помиємося. — Думати по-твоєму було не так уже й зле.
Та будь ласка.
Сет уже ледве ноги волочив, коли ми добігли до знайомої стежки. Я звелів йому поспати, а ми з Лі заступимо на варту. Сетова свідомість вимкнулася буквально за секунду потому.
Ти зібрався назад до кровопивць? — запитала Лі.
Можливо.
Тобі важко там бути — і не легше триматися подалі. Мені знайоме це відчуття.
Знаєш, Лі, тобі варто замислитися про власне майбутнє, про те, чого ти насправді хочеш. Моя голова найближчим часом буде не найщасливішим місцем на землі. І тобі доведеться страждати разом зі мною.
Вона замислилася, як краще мені відповісти. Ого, це мене лякає. Але, щиро кажучи, мені легше буде впоратися з твоїм болем, аніж зі своїм власним.
Таки правда.
Я знаю, що тобі буде важко, Джейкобе. Я розумію це — можливо, ліпше, ніж ти гадаєш. Мені вона не подобається, але… вона — твій Сем. Вона все, чого ти прагнеш і чого не можеш отримати.
Я не спромігся на відповідь.
Я знаю, що тобі навіть важче. Бо ж Сем принаймні щасливий. Він живий і здоровий. Я кохаю його достатньо, щоб зичити йому саме цього. Я хочу, щоб у нього все було якнайкраще, — зітхнула вона. — Просто не волію в цей час крутитися поряд і за всім цим спостерігати.