— Досить, Джейкобе, — мовила Белла.
Я опустив очі — вона хмуро поглядала на мене. Схоже, вчорашній гарний гумор випарувався без сліду.
Що ж, я не хотів дратувати її.
— Мені краще забратися?
Перш ніж мною оволоділа надія (а чи страх), що вона нарешті втомилася від мого товариства, вона моргнула, похмурий вираз щез. Вона, схоже, була щиро вражена, що я зроблю такий висновок.
— Ні! Звісно, ні!
Я зітхнув — і почув, як Едвард також зовсім тихо зітхнув. Я знаю, він би волів, щоб вона нарешті порвала зі мною. Шкода, що він ніколи не зможе зробити нічого, що засмутить її.
— У тебе втомлений вигляд, — зауважила Белла.
— Почуваюся, як побитий пес, — визнав я.
— Я би з задоволенням побила тебе, як пса, — муркнула Розалія так тихо, щоб Белла не почула.
Я тільки посунувся глибше в крісло. Влаштовуючись зручніше. Боса ступня опинилася ще ближче від Розалії, й вона застигла. За кілька хвилин Белла попросила Розалію наповнити її горнятко. Вітерець майнув по моїй шкірі, коли Розалія полетіла нагору, щоб принести ще крові. Було дуже тихо. Я подумав: а чи не подрімати мені?
І тут нагло запитав Едвард:
— Ти щось кажеш?
Голос його був спантеличений. Дивно. Адже ніхто нічого не казав — і, крім того, Едвард мав такий самий гострий слух, як і я, і сам знав про це не гірше за мене.
Він утупився в Беллу, вона теж не відривала від нього очей.
— Я? — перепитала вона через секунду. — Я нічого не казала.
Він став навколішки, нахилився над нею — обличчя його було тривожним, але зовсім по-іншому. Чорні очі зосередилися на її обличчі.
— Що ти зараз думаєш?
Вона безтямно витріщилася на нього.
— Нічого. А що таке?
— А що ти думала хвилину тому? — запитав він.
— Про… Острів Есме. І пір’я…
Прозвучало, як повна нісенітниця, але тут вона почервоніла, і я збагнув, що краще мені й не знати, про що це вона.
— Скажи ще що-небудь.
— Що? Едварде, що відбувається?
Його обличчя знову змінилося, і він зробив таке, від чого в мене просто відпала щелепа. Позаду я вчув гучний вдих і збагнув, що то повернулася Розалія і що вона здивована не менше за моє.
Едвард зовсім легко поклав обидві долоні Беллі на величезний круглий живіт.
— Пло… — він ковтнув, — йому… малюку подобається твій голос.
На якусь мить запанувала цілковита тиша. Я не міг поворухнути ні м’язом, не міг навіть кліпнути очима. І тут…
— Чорт забирай, ти його чуєш! — заверещала Белла. Наступної миті вона здригнулася.
Едвардова рука поповзла до найвищої точки її живота, і він лагідно погладив те місце, де дитина, либонь, штовхнулася.
— Чш-ш-ш, — пробурмотів він, — ти налякала… його.
Очі її розширилися від здивування. Вона поплескала себе збоку по животі.
— Пробач, дитинко.
Едвард щосили прислуховувався, нахиливши голову до здоровенного живота.
— Що він думає зараз? — нетерпляче поцікавилася Белла.
— Він… чи вона… — він затнувся, поглянувши їй в очі. У погляді його читалося таке саме благоговіння — хіба що в його зіницях було більше настороженості й невдоволення. — Він щасливий, — мовив Едвард, не вірячи власним словам.
Вона хапнула ротом повітря, і від мене не приховався фанатичний блиск її очей. Обожнювання і відданість. Величезні сльози наповнили її очі й тихо потекли по щоках до всміхнених вуст.
І коли він дивився на неї, в обличчі його більше не було ні страху, ні люті, ні шалу — жодного з тих почуттів, які відбивалися на ньому весь час відтоді, як вони повернулися з медового місяця. Він захоплювався разом із нею.
— Звісно, ти щасливий, мій гарненький малюче, звісно ж, ти щасливий, — завуркотіла вона, погладжуючи собі живіт, а сльози котилися по щоках. — Як же може бути інакше, коли ти в безпеці й теплі, коли тебе всі люблять! Я так тебе люблю, милий мій Еде, звісно ж, ти щасливий!
— Як ти його назвала? — поцікавився Едвард.
Вона знову пекла раків.
— Ну… я вже дала йому ім’я… Не думала, що ти теж захочеш… ну, розумієш?
— Ед?
— І батька твого звали також Едвардом…
— Так, звали. Що?… — почав був він, затнувся, а за мить гмикнув: — Гм-м-м…
— Що таке?
— Мій голос йому теж подобається.
— Певно, що подобається! — в її тоні звучав заледве не екстаз. — У тебе найчарівніший голос у світі. Кому він може не подобатися?
— А в тебе є запасний план? — раптом запитала Розалія, відхиляючись на спинку канапи з точно таким самим зачудованим, повним екстазу виразом обличчя, як був у Белли. — Що як це не він, а вона?