Я мчав довгою вигнутою автострадою до найбільшого міста, яке тільки було поблизу. Це була перша частина мого плану.
Час тягнувся повільно — мабуть, тому, що я й досі лежав на лезах, але насправді менш ніж за дві години я вже повертав на північ до безіменного поселення, яке частково належало до Такоми, а частково — до Сієтла. Там я скинув швидкість, адже зовсім не збирався позбавити життя випадкового перехожого.
План був безглуздий. Він не спрацює. Проте коли я перебирав варіанти, як полегшити власний біль, вигулькнула фраза, яку сьогодні сказала Лі.
Але це кохання б минулося, якби ти зустрів половинку, якби пізнав імпринтинг. Ти більше б не відчував через неї болю.
Буває, іноді, коли в тебе забирають вибір, це не так уже й погано. Можливо, погано — почуватися так.
Але я знайомий з усіма дівчатами в Ла-Пуші, і в резервації Макá, і в Форксі. Мені треба ширші мисливські угіддя.
Як шукати рідну душу в натовпі? Ну… і спершу ж потрібен натовп. Отож я роззирнувся, підшукуючи годяще місце. Проїхав кілька великих універмагів, де точно скупчилося чимало дівчат мого віку, але не зміг примусити себе зупинитися. Невже я хочу імпринтингу з дівчиною, яка вештається по універмагах цілісінькими днями?
Я прямував на північ, і довкруж ставало дедалі людніше. Згодом натрапив на парк, повний дітей, і родин, і скейтбордів, і велосипедів, і повітряних зміїв, і пікніків тощо. Тільки тепер я помітив — гарний стояв день. Сонячний і все таке. Люди висипали надвір, радіючи ясному небу.
Я припаркувався впоперек двох місць для інвалідів — просто напрошувався на штраф — і приєднався до натовпу.
Блукав, здалося, кілька годин поспіль. Сонце перекотилося з однієї половини неба на другу. Я вдивлявся в обличчя кожної дівчини, яка проходила неподалік, змушуючи себе по-справжньому приглядатися, помічаючи, яка була гарненька, а яка мала блакитні очі; яку не псували брекети, а яка була занадто розфарбована. Намагався знайти цікавинку в кожному обличчі, щоб потім мати певність: я таки спробував. І все в голові зринали думки: у цієї дуже прямий ніс; цій варто було б прибрати гривку з очей; ця могла б рекламувати помаду, якби все її обличчя було б таким самим досконалим, як її вуста…
Іноді вони також витріщалися на мене. Іноді лякалися — наче думали: «Що це за здоровезне чудовисько, яке пропікає мене очима?» Іноді, здавалося, в погляді читався інтерес, але це, либонь, давало про себе знати моє еґо.
Та хай там як, нічого не виходило. Навіть коли я зустрівся поглядом із дівчиною, що була — поза конкуренцією — найкрутішою дівчиною в парку та й, певно, в усьому місті, і вона відповіла на мій погляд задумливо і зацікавлено, я нічого не відчув. Тільки ту саму безнадійну спонуку позбутися нестерпного болю.
Час минав, і я почав помічати дрібнички. Пов’язані з Беллою. У тої було волосся того самого відтінку. У тої були очі схожої форми. У тої так само випиналися вилиці. У тої поміж бровами залягла точно така сама зморшка — і я одразу зацікавився, чим вона так стурбована…
І тоді я здався. Адже було повною дурницею сподіватися, що я вибрав потрібне місце в потрібний час і що мені пощастить випадково наштовхнутися на споріднену душу просто тому, що я так відчайдушно цього прагну.
Та й безглуздо шукати її тут. Сем каже, що найпевніше місце, де може трапитися дівчина з моїм генетичним кодом, це Ла-Пуш. А там — це було очевидно — ніхто мені не пасував. Якщо Біллі мав рацію, тоді — хтозна… Звідки беруться дужі вовки?
Я попрямував до машини, важко опустився на капот і покрутив ключі в руці.
Може, я такий, як про себе думає Лі? Виродок, який не здатен продовжити свій рід. А може, моє життя — це жорстокий жарт, і виходу для мене немає…
— Гей, з тобою все гаразд? Алло! Ти там, на вкраденій тачці!
Якусь мить до мене доходило, що хтось заговорив до мене, ще секунда пішла на те, аби підвести голову.
На мене витріщалася дівчина, яка здалася мені знайомою, в очах її була тривога. Я збагнув, чому її обличчя видалося мені відомим: я вже записав її до власного каталогу. Руде волосся з золотавим відтінком, дуже світла шкіра, кілька золотавих цяточок ластовиння на носі й на щоках, а очі кольору кориці.
— Якщо тебе так мучить сумління за те, що спер тачку, — мовила вона, усміхнувшись — на підборідді з’явилась ямочка, — ти завжди можеш здатися.