Мені не треба бути цілком самому.
І я знав, що Лі — достатньо сильна, аби витерпіти мене найближчі кілька місяців. Кілька місяців і років. Тоді мої думки помандрували в цьому напрямку. Відчуття було, наче я витріщаюся на безмежний океан, який мені належиться переплисти від берега до берега, перш ніж я зможу спочити.
Так багато часу попереду — і так мало часу до початку. До того, як мене вкинуть в океан. Ще три з половиною дні — а я отут витрачаю цей дорогоцінний час.
І я знову погнав машину.
Женучи до Форкса, обабіч дороги я уздрів Сема та Джареда, які застигли, мов вартові. Вони добре сховалися поміж густого гілля, але я чекав на їхню появу, я знав, чого виглядати. Кивнув, пролітаючи повз них, навіть не замислюючись, що саме подумали вони про мою сьогоднішню мандрівку.
Кивнув Сетові й Лі теж, коли звивався вздовж під’їзної доріжки до будинку Калленів. Уже западав присмерк, і з цього боку затоки нависли хмари, але я бачив, як їхні очі зблиснули у світлі фар. Я все їм поясню пізніше. На це я матиму повно часу.
Дивно, але Едвард чекав на мене в гаражі. За всі ці дні я не бачив, щоб він відходив од Белли хоч на крок. Із його обличчя я миттю збагнув, що з нею нічого страшного не трапилося. Навпаки, вираз його був значно спокійнішим. У мене стиснуло живіт, коли я згадав причину цього спокою.
Шкода, що — через усі ці самокопання — я так і не розтрощив йому машини. Ну що ж. Мабуть, на цю машину в мене й рука б не піднялася. Може, на це він і сподівався, от і запропонував мені саме її.
— Кілька слів, Джейкобе, — мовив він, щойно я заглушив мотор.
Я зробив глибокий вдих і на хвильку затримав у грудях повітря. А тоді повільно виліз із машини і жбурнув йому ключі.
— Дякую за позичку, — кисло мовив я. Вочевидь, за це мені зараз доведеться зробити взаємну послугу. — Що ж ти хочеш тепер?
— По-перше… я знаю, як неприємно тобі користатися своєю владою в стосунках зі зграєю, але…
Я моргнув, просто вражений тим, що він почав саме з цього.
— Що?
— Якщо ти не схочеш чи не зможеш тримати Лі під контролем, тоді я…
— Лі? — перебив я його крізь зуби. — Що сталося?
Обличчя Едварда було жорстким.
— Вона прийшла запитати, чому ти так нагло поїхав. Я намагався пояснити. Гадаю, я неправильно висловився.
— Що вона зробила?
— Вона перевернулася на людину й…
— Справді? — перебив я знову, цього разу шокований. Я не міг повірити власним вухам. Лі, яка позбулася єдиного захисту на порозі ворожого лігвиська?
— Вона хотіла… побалакати з Беллою.
— З Беллою?
Едвард зашипів:
— Я ніколи більше не дозволю, щоб Белла так розхвилювалася. Мені байдуже, що Лі вважає свою поведінку виправданою! Я не завдав їй шкоди — як міг би, — проте наступного разу я викину її з будинку. Пожбурю її просто на той бік річки…
— Стривай! Що саме вона сказала?
Я нічого не тямив.
Едвард глибоко вдихнув, щоб узяти себе в руки.
— Лі була занадто жорстока. Я не вдаватиму, ніби розумію, чому Белла ніяк не дасть тобі спокою, але я точно знаю, що робить вона це не тому, що хоче завдати тобі болю. Вона сама страждає через те, що ранить тебе — і мене, — коли просить, щоб ти був біля неї. Але те, що сказала Лі, було неприпустимо. Белла плакала…
— Стривай… Лі накричала на Беллу через мене?
Він коротко кивнув:
— У тебе є палка захисниця.
Ого!
— Я її про це не просив.
— Я знаю.
Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.
Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людській подобі, щоб нажалітися, що зі мною погано обходяться!
— Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, — зауважив я. — Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго — вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.
— Гадаю, так воно й було.
— Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.
— Я вже сказав їй це.
— Звісно ж, сказав. Як вона загалом?
— Вона заснула. З нею Роза.
О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.
Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:
— Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.
Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.