— Не тільки через це, — пробурмотів Едвард. — Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.
Я роззявив рота.
— Ти серйозно?
— Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати — наскільки це можливо. Він… любить її. Вже любить.
Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді — чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.
Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:
— Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…
— Вони ще й досі не повернулися? — різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?
— Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало — Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.
— Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?
Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.
— Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.
— Що?
— Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі — він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.
Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.
Я хапав ротом повітря.
Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.
— Ти вважаєш, що вона виживе.
— Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.
Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.
— Так, — повторив він. — Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.
— Коли повернеться Карлайл? — запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.
— Завтра до полудня.
У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.
— Вибач, — прошепотів він. — Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, — на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, — і я знаю, що тільки це для тебе важить.
Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.
— Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо — благати, якщо хочеш.
— У мене нічого не лишилося, — видихнув я.
Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.
— Я знаю, скільки душі ти їй віддав, — тихо сказав він. — Але в тебе таки залишилося дещо — тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.
Мені просто заціпило.
— Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.