Я судомно ковтнув. Сем, — подумав я, — тобі потрібен Сем.
— Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.
Я не можу ухвалювати таких рішень.
— Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.
Я не можу думати зараз. Я не знаю.
— У нас немає часу, — він позирнув на будинок.
Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.
Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?
— Та к.
Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було — іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.
У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.
— Привіт, хлопче, — буркнув я.
Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.
— Все чудово, — збрехав я йому. — Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.
Він вишкірився до мене.
Цього разу я легенько пхнув його в плече.
— Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.
Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь — і помчав назад до дерев.
— У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, — пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. — Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.
— Я знаю, — невдоволено буркнув я.
Ми рушили до будинку — і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.
— Белло, кохана, я гадав, ти спиш, — почув я за мить. — Вибач, якби я знав, то не пішов би.
— Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити — від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.
— Справді. Доречне зауваження.
— Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, — тим часом міркувала вона.
— Гадаю, ми скоро з’ясуємо.
Я увійшов крізь двері.
Аліса мовила:
— Нарешті.
Очі Белли метнулися до мене. І на вустах розцвіла усмішка, яка доводила мене до сказу і якій я не міг опиратися. Але раптом вона зів’яла, обличчя її спохмурніло. Вуста напружилися — вона намагалася не розплакатися.
Мені хотілося дати Лі просто в тупий її писок.
— Привіт, Білко, — швидко мовив я. — Як ся маєш?
— Добре, — відповіла вона.
— Важливий день сьогодні, еге ж? Стільки всього нового!
— Джейкобе, тобі не треба цього робити.
— Гадки не маю, про що ти, — відповів я і рушив до неї, щоб усістися на бильце канапи у неї в головах. Едвард уже зайняв підлогу.
Вона докірливо поглянула на мене.
— Мені так пр… — почала була вона.
Я двома пальцями стиснув їй вуста.
— Джейку, — промурмотіла вона, силкуючись відкинути мою долоню. Вона була настільки слабенькою, що важко було повірити: вона щось пробує зробити.
Я похитав головою.
— Можеш говорити, якщо не збираєшся бовкати дурниці.
— Гаразд, я не бовкатиму, — прозвучало так, наче в неї був повний рот.
Тоді я забрав руку.
— Прикро! — швидко закінчила вона й вишкірилася.
Я закотив очі, а тоді усміхнувся навзаєм.
Коли я зазирнув їй в очі, то знайшов там усе, що марно шукав у парку.
Завтра вона стане кимсь зовсім іншим. Але, маю надію, принаймні залишиться живою, і тільки це важить, хіба ні? І вона дивитиметься на мене такими самими очима — приблизно такими самими. І всміхатиметься тими самими вустами — майже тими самими. І далі розумітиме мене найкраще з усіх, хто не має прямого доступу в мою голову.
Можливо, Лі виявиться цікавим напарником, може, навіть буде мені щирим другом, здатним стати на мій захист. Але вона ніколи не зробиться мені найкращим другом у тому сенсі, в якому була Белла. Окрім неможливого кохання, яке я почував до Белли, між нами був і цей другий зв’язок, і він проникав до кості.
Завтра вона стане моїм ворогом. Або союзником. Це все, очевидячки, залежатиме від мене.
Я зітхнув.
Гаразд, — подумав я, віддаючи останнє, що мав. Усередині я відчув пустку. — Вперед. Рятуй її. Як нащадок Ефраїма я даю тобі дозвіл, даю тобі слово, що цим ти не порушиш угоди. І нехай провина лягає на мене. Ти мав рацію — ніхто не може відмовити мені в праві погодитися на це.