— Нехай спершу подіє морфій! — заволав Едвард на неї.
— Нема часу! — зашипіла на нього Розалія. — Він помирає!
Долоня її опустилася над Беллиним животом, і там, де лезо торкнулося шкіри, хляпнула червона рідина. Наче відро перевернули, наче на повну відкрутили кран. Белла смикнулася, але й не крикнула. Вона й досі задихалася.
І раптом Розалія наче втратила точку опори. Я помітив, як змінився вираз її обличчя, як вуста її вищирилися, оголюючи ікла, а в чорних очах зблиснула спрага.
— Ні, Розо! — заричав Едвард, але руки його були в пастці: він намагався підтримувати Беллу, аби та не задихнулася.
Я стрибнув на Розалію, перескочивши через стіл і навіть не перевернувшись на вовка. Коли я врізався в її кам’яне тіло, відкидаючи до дверей, то відчув, як скальпель глибоко вп’явся мені в ліву руку. Правою долонею я хапнув її за обличчя, перекриваючи ніс і рот.
Затискаючи лице Розалії, я крутнув її тіло, щоб добряче дати їй під дих — відчуття було, наче я врізався в бетонну стіну. Вона відлетіла до дверей, відламавши половину лутки. Крихітний мікрофон у її вусі тріснув на скалки. Тут-таки опинилася Аліса, вхопила її за горло й потягнула в хол.
Я мав віддати належне білявці: вона й не думала опиратися. Вона хотіла, аби ми її здолали. Дозволила мені жбурнути себе — аби тільки я врятував Беллу. Тобто врятував ту істоту.
Я висмикнув лезо з руки.
— Алісо, забери її звідси! — заволав Едвард. — Відведи її до Джаспера та тримай її там! Джейкобе, ти мені потрібен!
Я не бачив, як упоралася Аліса. Я кинувся до операційного столу — Белла вже посиніла, очі її були широко розплющені, невидющі.
— Штучне дихання і масаж серця умієш? — рикнув до мене Едвард швидко й вимогливо.
— Так!
Я кинув квапливий погляд на його обличчя — чи немає там ознак, що він поведеться, як Розалія. Але там не було нічого — тільки цілеспрямована ярість.
— Роби так, щоб вона дихала! Я маю визволити його, перш ніж…
Іще один страхітливий хрускіт почувся з нутра — такий гучний, що ми на мить заціпеніли, очікуючи, як Белла заверещить. Але ж ні. Ноги її, які перед тим судомно згиналися, тепер обм’якли, розкинулись якось неприродно.
— Це хребет.
Від жаху я задихнувся.
— Витягни оте з неї! — гаркнув я на нього, пожбуривши в нього скальпель. — Зараз вона все одно нічого не відчуває!
А тоді я схилився над її обличчям. Рот її був сухий, тож я притис свої вуста до нього й видихнув із грудей повітря. Я відчув, як надималися її груди — дихальні шляхи були вільні.
На вустах її я смакував кров.
Я чув, як нерівно б’ється її серце. Тримайся, — люто думав я, вдуваючи їй у легені нову порцію повітря. Ти пообіцяла. Змушуй серце битися.
Долинув м’який тихий звук — скальпель розітнув живіт. Знову кров полилася на підлогу.
Наступний звук прошив мене нагло, і я здригнувся. Наче хтось різав метал. Цей дзенькіт повернув спогади про бійку багато місяців тому — звук, із яким ми роздирали перволітків-вурдалаків. Я зиркнув убік — і побачив, що Едвардове обличчя притислося до живота Белли. Вампірські зуби — найпевніший спосіб розтяти вампірську шкіру.
Тремтячи, я вдихнув іще повітря в легені Белли.
Вона кашлянула мені в обличчя, очі її кліпнули, закотилися.
— Белло, не думай втратити свідомість! — загорлав я на неї. — Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!
Очі її блукали, шукаючи мене — чи його, але не бачили нічого.
Але я не відривав від них погляду.
І раптом тіло її затихло під моїми руками, хоча вона начебто почала хрипко дихати, а серце її нерівно билося. Я збагнув, що означала ця нерухомість: усе було позаду. Ніхто вже не роздирав її зсередини. Воно вже на волі.
Так і було.
Едвард прошепотів:
— Ренесма.
Отож Белла помилилася. Це був не хлопчик, якого вона нафантазувала. Невеликий сюрприз! В чому вона не помилялася?
Я навіть не відвів погляду від її червоних очей, але відчув, як слабко піднялися її руки.
— Дай мені… — каркнула вона пошепки. — Дай її мені.
Гадаю, мені варто було здогадатися, що він виконає будь-яку її забаганку, незалежно від того, якою безглуздою та буде. Але я й уявити не міг, що він послухається її зараз. І не встиг зупинити його.
Щось тепле торкнулося моєї руки. Це мало б одразу привернути мою увагу. Бо мені ніколи нічого не здавалося теплим.
Але я тоді не зміг відірвати погляду від обличчя Белли. Вона моргнула — і погляд її сфокусувався: вона нарешті щось побачила. З грудей її вихопилося дивне слабке муркотіння: