— Рене… сма. Така… хороша.
А тоді вона задихнулася. Задихнулася від болю.
Коли я нарешті зиркнув, було вже запізно: Едвард висмикнув тепле криваве тільце з її безвільних рук. Око моє ковзнуло її шкірою — вона була червона від тої крові, яка хляпнула їй із рота, якою була вимащена вся істота, і від свіжої крові, котра лилася з двох дірочок на її лівому соску.
— Ні, Ренесмо, — помурмотів Едвард, наче збирався навчити почвару чемності.
Я не дивився ні на нього, ні на істоту. Я дивився тільки на Беллу — очі її закотилися.
Востаннє глухо прозвучав удар, тоді серце зробило перебій — і запала тиша.
Вона пропустила заледве півудару, перш ніж долоні мої впали їй на груди й почали робити масаж серця. Подумки я рахував, намагаючись тримати потрібний ритм. Раз. Два. Три. Чотири.
Відірвавшись на секунду, я вдихнув іще одну порцію повітря їй у легені.
Я вже нічого не бачив. Очі мої були мокрі, видимість розмита. Але чутливість до кожного звуку в кімнаті ще загострилася. Слабеньке тук-тук її серця, яке знехотя піддавалося моїм долоням; стукіт мого власного серця; і ще одне биття — дуже швидке, дуже легке, яке я ніяк не міг упізнати.
Я вдихнув іще повітря Беллі в горло.
— Ти чого чекаєш? — задихаючись гукнув я, знов масажуючи її серце. Раз. Два. Три. Чотири.
— Візьми дитину, — нервово мовив він.
— Викинь її у вікно.
Раз. Два. Три. Чотири.
— Дай її мені, — тихий голос попрохав від дверей.
Ми з Едвардом одноголосно заричали.
Раз. Два. Три. Чотири.
— Я вже оговталася, — запевнила Розалія. — Дай мені дитину, Едварде. Я подбаю про неї, поки Белла…
Я робив Беллі штучне дихання, поки тривав обмін. Швидке стук-стук-стук почало віддалятися.
— Джейкобе, забери руки.
Я відірвав погляд від білих очей Белли, продовжуючи робити їй масаж серця. Едвард тримав шприц — сріблястий, наче весь він був металевий.
— Що це?
Його кам’яна рука відкинула мою. Вчувся слабенький хрускіт — його змах зламав мені мізинця. Тої ж таки миті він застромив голку Беллі просто в серце.
— Це моя отрута, — відповів він, натискаючи на поршень.
Серце її здригнулося, наче його прошив електрошок.
— А тепер продовжуй масажувати, — наказав він. Голос його був льодяний, мертвий. Лютий і бездумний. Наче він був бездушною машиною.
Я не зважав на біль у мізинці, який уже почав заживати, та знову почав ритмічно тиснути на грудну клітину Белли. Стало важче — наче кров її загусала в жилах, ставала в’язкою і повільною. Поки ганяв тягучу кров її жилами, я спостерігав, що ж робить він.
Схоже було, наче він її цілує, торкаючись вустами шиї, зап’ястків, згину ліктя. Але воднораз я чув тріск — то лускала шкіра під його гострими зубами: він випускав отруту в якомога більше місць. Я побачив, як його блідий язик ковзає по відкритих ранах, та перш ніж мене знудило від видовища, я збагнув, навіщо він це робить. Там, де його язик злизував отруту з її шкіри, ранки миттєво затягувалися. Щоб ні кров, ні отрута не могли вилитися назовні.
Я ще раз вдихнув повітря їй у легені — але вона вже не дихала. Просто без жодних ознак життя здіймалися її груди. Я й далі робив масаж серця, рахуючи, а він маніакально обціловував її, намагаючися склеїти докупи. Вся королівська кіннота, вся королівська рать…
І більше нічого не було — тільки я, тільки він.
Над трупом.
Бо від дівчини, яку ми обидва кохали, лишилося тільки це. Я знав це напевно, адже більше не відчував із нею зв’язку. Її тут уже не було. Отож і тіло більше не приваблювало мене. Безглузда потреба бути біля неї зникла.
Чи радше перевернулася на сто вісімдесят градусів. Тепер мене тягнуло геть — вниз по сходах і геть надвір. Бажання втекти звідси і більше ніколи, ніколи не повертатися.
— То й забирайся, — рявкнув Едвард і знову відкинув мої руки, посідаючи моє місце. За відчуттями — три пальці зламалися.
Я бездумно розпрямив їх, навіть не помітивши болю.
Він тиснув на її мертве тіло значно швидше, ніж я.
— Вона не мертва, — заричав він. — З нею все буде гаразд.
Але я вже не був певен, чи справді до мене він говорить.
Обернувшись, залишивши його наодинці з його коханою мертвою, я повільно пішов до дверей. Так повільно… Я не міг примусити ноги переступати швидше.
Ось воно. Океан болю. Протилежний бік ген там, за бурхливою водою — так далеко, що я не міг його уявити, поминаючи вже побачити.
Я знову почувався спустошеним — я втратив свою мету. Так довго порятунок Белли змушував мене боротися! Але її неможливо було врятувати. Вона добровільно пожертвувала собою, віддалася на розтерзання потворі, і я програв боротьбу. Все скінчилося.