Розалія знову вуркотіла до істоти, відставляючи металеве горнятко й піднімаючи істоту вгору, щоб притиснути собі до щоки.
Чудово. Чудова позиція для нападу. Я нахилився вперед і відчув гарячу хвилю, яка передувала переверненню, а потяг до убивці зріс — він був набагато сильнішим, ніж раніше, таким дужим, що нагадав мені відчуття після наказу Вожака — наче він здатен розчавити мене, якщо я не скорюся.
Цього разу я прагнув скоритися.
Убивця відвела очі від Розалії і втупилася в мене, і погляд її був набагато сфокусованішим, між мав би бути у немовляти.
Теплі карі очі, кольору молочного шоколаду — точно такої самої барви, як були очі Белли.
Нагло я перестав тремтіти. Жар хвилями пронизував моє тіло, але то був зовсім інший жар — він не палив мене.
Я мов світився.
У мене всередині все розпадалося, а я витріщався на порцелянове личко напіввампіра, напівлюдини. Всі нитки, які прив’язували мене до життя, швидко лускалися, наче відривалися од зв’язки повітряних кульок. Усе, що робило мене тим, ким я був: кохання до мертвої дівчини нагорі, любов до батька, відданість новій зграї, любов до братів, ненависть до ворогів, мій дім, моє ім’я, моє я, — все відірвалося од мене тої миті — трик, трик, трик — і полетіло кудись у небо.
Але я не похитнувся. Нова нитка міцно втримала мене на місці.
Не одна нитка — мільйони! І не ниток, а сталевих канатів. Мільйони сталевих канатів прив’язали мене до точки, яка була центром усесвіту.
Я майже фізично бачив, як усесвіт крутився довкола однієї точки. Я ніколи не усвідомлював ладу всесвіту — а тут він був очевидним.
Вже не тяжіння землі тримало мене там, де я стояв.
То була дівчинка-немовля на руках білявої вурдалачки, то вона тримала мене на землі.
Ренесма.
Згори долинув новий звук. Єдиний звук, який міг збентежити мене в цю мить.
Шалений стукіт, прискорене биття…
Перетворене серце.
КНИГА ТРЕТЯ
БЕЛЛА
Особиста прив’язаність — розкіш, яку можна собі дозволити, тільки коли всі вороги знищені. До цього ж часу кожен, кого ти любиш, заручник, який підриває твою мужність і спотворює твій суд.
Передмова
Це більше був не нічний кошмар — чорна шерега, яка сунула на нас крізь льодяний туман, збурунений їхніми ногами.
Ми всі помремо, — подумала я в паніці. Мене переповнювала розпука через ту, кого я оберігала, але навіть думка про розпуку відвертала мою пильність, а зараз я не могла собі цього дозволити.
Мов привиди, вони наступали, їхні чорні мантії гойдалися від руху. Я бачила, що пальці їхні скрючені, мов білі як кість пазурі. Вони розосередилися, розійшлися, щоб підступити до нас зусібіч. Нас було значно менше. Все скінчилося.
Та знагла, мов небо розітнула блискавка, сцена цілковито змінилася. Хоча начебто нічого не змінилося — Волтурі й далі насувалися на нас, готові вбивати. Змінився тільки кут, під яким я тепер дивилася на світ. Зненацька я відчула голод. Мені кортіло, щоб вони напали. Паніка поступилася місцем жадобі крові, і я поповзла вперед, усміхаючись, і рик вихопився з-поміж моїх вишкірених зубів.
РОЗДІЛ 19. ВОГОНЬ
Біль був приголомшливим.
Саме так — я була приголомшена. Я не розуміла, не тямила, що зі мною відбувалося.
Тіло моє відштовхувало біль, і я раз по раз поринала в чорноту, яка полегшувала секунди або й хвилини агонії, та водночас ускладнювала і так слабкий зв’язок із реальністю.
Я спробувала розділити свій світ.
Сон був чорним, а біль приглушеним.
Ява була червоною, а відчуття таким, наче мене розпиляли навпіл, на мене наїхав автобус, потовкла ціла банда чемпіонів із боксу, потоптали бики, занурили в кислоту — і все це водночас.
Ява приносила враження, що тіло моє б’ється і звивається, хоча насправді я не могла і м’язом поворухнути.
Ява давала усвідомлення, що існувало дещо набагато важливіше, ніж ці тортури, проте я не могла згадати, що саме.
Ява навалилася на мене занадто швидко.
Якоїсь миті все було так, як і мало бути. Я була оточена людьми, яких любила. Усмішками. І хай як це було неймовірно, але в мене складалося враження, що незабаром я отримаю все, чого так прагнула, за що боролася.
А тоді якийсь крихітний, неважливий гвинтик зламався.
Я побачила, як перехилилося моє горнятко, темна кров потекла з нього, лишаючи плями на бездоганно білому покривалі, й інстинктивно кинулася рятувати ситуацію. Я вже бачила, що інші, прудкіші руки випереджають мене, проте й сама тягнулася…