А в нутрі моєму щось рвонуло у протилежний бік.
Тріск. Хрускіт. Біль.
Чорнота навалилася — і раптом змилася новою хвилею тортур. Я не могла дихати — колись я тонула, але відчуття було зовсім іншим; зараз у горлі просто пекло.
Знову чорнота.
Голоси — вони волали, а біль повертався.
— Напевно, плацента відійшла!
Щось гостріше за леза прошило мене — це були слова, які я втямила, незважаючи на нелюдський біль. Відійшла плацента — я знала, що це означає. Це означало, що дитина моя вмирає у мене в лоні.
— Визвольте його! — заверещала я до Едварда. Чому він і досі нічого не вдіяв? — Він не може дихати! Робіть щось мерщій!
— Морфій…
Він хотів зачекати, поки подіє знеболювальне, — а наша дитина тим часом умиратиме?!
— Ні! Мерщій… — задихнулась я, не в змозі докінчити фразу.
Чорні крапки заплямували світло в кімнаті, коли мій живіт розтяв інший, холодний біль. Це збентежило мене — я інстинктивно хотіла захистити лоно, малюка, мого крихітного Едварда-Джейкоба, але я була заслабкою. У легенях пекло — кисень уже весь вигорів.
Біль знову відступив, хоча зараз я чіплялася за нього. Мій малюк, моє немовля помирає…
Скільки часу минуло? Секунди чи хвилини? Біль відступив. Тіло заніміло. Я нічого не відчувала. Я й досі нічого не бачила, проте чула. У легенях знову з’явилося повітря — воно бульбашками дерло горло — вгору-вниз.
— Белло, не думай втратити свідомість! Ти чуєш мене? Тримайся! Ти мене не полишиш! Ти змусиш своє серце битися!
Джейкоб? Джейкоб і досі був тут, і досі намагався врятувати мене.
Звісно, — хотіла я йому відповісти. Звісно, моє серце битиметься. Хіба я їм обом не пообіцяла?
Я хотіла відчути своє серце, знайти його, але загубилася у власному тілі. Я не відчувала нічого, що мала б, усе наче зрушило зі своїх місць. Кліпнула й нарешті знайшла свої очі. Я бачила світло. Шукала поглядом не це, але то було вже краще, ніж нічого.
Намагаючись сфокусувати погляд, я почула Едвардів шепіт:
— Ренесма.
Ренесма?
Не блідий ідеальний синок, намарений мною? На мить це вразило мене. А тоді мене огорнула тепла хвиля.
Ренесма.
Я змусила свої вуста ворушитися, змусила бульбашки повітря перетворитися на слова на язику. Змусила руки простягнутися.
— Дай мені… Дай мені її.
Світло затанцювало, відбиваючись від Едвардових кришталевих рук. Іскри відсвічували червоним — кольором крові, якою була вимащена його шкіра. І в долонях у нього теж було червоне. Щось маленьке, яке пручалося, і з нього скрапувала кров. Він притулив тепле тільце до моїх слабких рук, щоб я начебто потримала його. Волога шкіра була гарячою — гарячою, як у Джейкоба.
Погляд мій сфокусувався; зненацька все було чітко і ясно.
Ренесма не плакала, але дихала коротко й важко. Очі її були розплющені, вираз у них був такий уражений, що мені аж стало смішно. Маленька, ідеально кругла голівка була вкрита копною скуйовдженого, вимащеного кров’ю волоссячка. Райдужні оболонки очей були знайомого — неймовірного — шоколадного кольору. Попід кров’ю шкіра її була блідою — кремова слонова кість. Уся, окрім щік, на яких грав рум’янець.
Її крихітне личко було таким ідеальним, що я закам’яніла. Вона була вродливішою за власного батька. Неймовірно. Неможливо.
— Ренесма, — прошепотіла я. — Така… хороша.
Неможливе обличчя зненацька всміхнулося — широкою свідомою усмішкою. Попід рожевими мушлями вуст прозирнув повний ряд молочно-білих зубів.
Вона нахилила голову до моїх грудей, шукаючи тепла. Шкіра її була гарячою і шовковистою, але не піддавалася, як моя.
Аж раптом мене знову прошив біль — один теплий удар. Я задихнулася.
І тоді її забрали. Янгольського личка моєї донечки ніде не було. Я не бачила й не відчувала її.
Ні! — хотілося заволати мені. Віддайте її назад!
Але слабкість перемогла. На мить мені здалося, що руки мої перетворилися на безвільні гумові шланги, а тоді відчуття в руках зникло геть-чисто. Я більше не відчувала їх. Я більше не відчувала себе.
Чорнота затулила очі — цілковита чорнота. Наче на обличчя миттю пов’язали товсту чорну пов’язку. Зав’язали не тільки очі, а й усю мене, причавили незмірним тягарем. Боротися з цим не було снаги. Я знала, що набагато легше буде піддатися. Дозволити чорноті причавити мене глибше, глибше, глибше — туди, де немає ні болю, ні виснаження, ні занепокоєння, ні страху.