— З нею справді все буде гаразд.
— Звісна річ.
— Ти не була такою оптимістичною два дні тому.
— Два дні тому я ще толком не бачила. Але тепер, коли вона позбулася усіх білих плям, це простіше простого.
— Ти не могла б зосередитися заради мене? Якщо рахувати в годинах — скільки ти ще відводиш їй часу?
Аліса зітхнула:
— Ти такий нетерплячий. Гаразд. Дай мені сек…
Тихий подих.
— Дякую, Алісо, — голос його був радіснішим.
Скільки ще? Невже вони не могли вимовити цього вголос для мене? Невже я забагато прошу? Скільки ще секунд я палатиму? Десять тисяч? Двадцять? Ще один день — вісімдесят шість тисяч чотириста? Чи ще більше?
— Вона просто засліплюватиме.
Едвард приглушено загарчав:
— Вона завжди засліплювала.
Аліса фиркнула.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Поглянь на неї.
Едвард нічого не відповів, але слова Аліси дали мені надію, що зрештою я не нагадувала брикет вугілля, яким почувалася. Відчуття було, що дотепер я вже точно мала перетворитися на купу обпалених кісток. Кожна клітинка моїх кісток обернулася на попіл.
Я чула, як Аліса, мов вітерець, вислизнула з кімнати. Чула шелест тканини. Чула, як дзижчить лампочка, що звисає зі стелі. За вікном я чула, як вітер ковзає по стінах. Я чула все.
Внизу хтось дивився бейсбол. «Маринери» вигравали на два очки.
— Зараз моя черга, — гавкнула Розалія на когось, а у відповідь долинуло приглушене гарчання.
— Гей, ви там, — втрутився Еммет.
Хтось зашипів.
Я прислухалася, але більше нічого не чулося, крім гри. Бейсбол був не таким цікавим, щоб відвернути мене від болю, тож я почала знову дослухатися до Едвардового дихання, рахуючи секунди.
Через двадцять одну тисячу дев’ятсот сімнадцять із половиною секунд біль змінився.
Гарна новина: він почав щезати з кінчиків пальців на руках і ногах. Зникати повільно, але це вже було щось новеньке. Мабуть, це воно. Мабуть, біль починає відступати…
Але була й погана новина. Вогонь у моєму горлі змінився. Горло не тільки палало — воно почувалося, як пергамент. Сухе як кістка. Спрагле. Палючий вогонь, палюча спрага…
Ще одна погана новина: вогонь у моєму серці став іще гарячішим.
Як це взагалі можливо?
Моє серцебиття, і так квапливе, ще пришвидшилося — вогонь збільшив його ритм до нового шаленого темпу.
— Карлайле, — гукнув Едвард. Голос його був тихим, але чітким. Я була певна, що Карлайл почує його, якщо він у будинку або десь поблизу.
Вогонь відступав із долонь, залишаючи їх блаженно безболісними й прохолодними. Але відступав він до мого серця, яке палало, мов сонце, і билося з новою лютою швидкістю.
Карлайл увійшов до кімнати, поруч із ним була Аліса. Їхні кроки були такими чіткими, я навіть могла сказати, що Карлайл іде праворуч, на півкроку попереду Аліси.
— Слухайте, — звернувся до них Едвард.
Найголоснішим звуком у кімнаті було моє пришвидшене серцебиття, яке стукотіло в такт із вогнем.
— А, — мовив Карлайл, — майже скінчилося.
Полегшення, яке принесли його слова, затьмарилося невгамовним болем у серці.
Але вже й зап’ястя мої звільнилися, і кісточки на ногах. Там уже вогонь цілковито згас.
— Скоро, — радо погодилася Аліса. — Я покличу всіх. Може, Розалія краще…?
— Так, нехай дитина залишається подалі.
Що?! Ні! Ні! Що він мав на увазі — нехай моє дитятко залишається подалі? Що це він собі думає?
Пальці мої смикнулися — роздратування пробилося крізь ідеальну маску спокою. Тишу в кімнаті порушувало тільки гучне, як відбійний молоток, серцебиття — всі на мить завмерли й припинили дихати.
Мої норовливі пальці стиснула долоня.
— Белло! Белло, кохана!
Чи зможу я відповісти йому й не заверещати? Я поміркувала про це хвильку, а тоді вогонь, який відступав із ліктів та колін, з новою силою прошив мені груди. Ні, ліпше не ризикувати.
— Я їх закличу просто зараз, — мовила Аліса, і в голосі її прозвучала нагальність, а тоді я вчула повів вітерцю, коли вона вислизнула з кімнати.
А далі — ох!
Серце моє зірвалося, воно забилося, як вертолітний гвинт, звук був майже безперервний; враження було, що воно зараз вихопиться крізь ребра. Вогонь палав у грудях, засмоктуючи останні язики полум’я в тілі, щоб підживити неймовірний, палючий біль. Цей біль приголомшив мене, відірвав мене від стовпа, за який я чіплялася. Спина моя вигнулася дугою, наче вогонь у серці тягнув мене догори.
Жоден мій м’яз не поворухнувся, коли тіло рухнуло назад на стіл.