У нутрі моєму розпочалася боротьба — прискорене серцебиття силкувалося перегнати полум’я. У цій битві не було переможців. Полум’я було приречене, адже зжерло все, що ще можна було зжерти; але й серце моє галопом мчало до свого останнього удару.
Полум’я зібгалося, зменшилося до єдиного людського органу, який іще залишився в мені, в останньому незносному стрибку. У відповідь на цей стрибок пролунав глибокий, слабкий удар. Моє серце зробило перебій, а потім іще раз тихо стукнуло.
І все. Ніхто не дихав. Навіть я.
Якусь мить усе, що я усвідомлювала, то була відсутність болю.
А тоді я розплющила очі й із подивом витріщилася поперед себе.
РОЗДІЛ 20. НОВЕ ЖИТТЯ
Все було напрочуд виразним.
Загостреним. Чітким.
Діамантове світло над головою й далі було сліпучо-яскравим, і все-таки я цілком ясно бачила розжарену спіраль усередині лампочки. У білому світлі я вирізняла кожну-кожнісіньку барву веселки, а на краю спектру — восьмий колір, назви якому не знала.
Позаду світла я могла розрізнити окремі скабки на темній дерев’яній стелі. А поперед неї бачила порошинки в повітрі, з одного боку підсвічені промінцями, а з другого темні — чіткі й виразисті. Вони крутилися, як маленькі планети, кружляли навколо одна одної у небесному танку.
Порошинки були такими красивими, що я вражено вдихнула й затамувала повітря; від цього руху пилинки закрутились у вирі. В мене виникло дивне відчуття. Я зважила все — і збагнула, що від свого інстинктивного поруху не відчула полегшення. Мені не потрібне було повітря. Легені мої не чекали на нього. Вони байдуже зреагували на вдих.
Мені не потрібне було повітря, але воно подобалося мені. У ньому я мов на смак відчувала кімнату, в якій лежала: приємні порошинки, суміш задавненого повітря зі свіжим струменем знадвору. Духмяний запах шовку. Натяк на щось тепле й бажане, яке мало би бути вологим, але насправді не є таким… Від цього запаху в моєму горлі пересохло й запекло — це було віддалено схоже на вогонь отрути, хоча до смаку примішувався кусючий запах хлору й аміаку. Але понад усе я відчувала схожий на смак квіткового меду аромат, який був найсильнішим, найближчим до мене.
Я вчула, як інші теж почали дихати — разом зі мною. Їхній подих приносив трошки інший, відмінний від квіткового меду аромат. Кориця, гіацинт, груша, морський бриз, хліб у печі, глиця, ваніль, шкіра, яблуко, мох, лаванда, шоколад… Я порівняла його в голові з тисячами відомих мені запахів, але жоден не пасував. А він був такий солодкий і приємний!
Телевізор унизу приглушили, і я вчула, як хтось — Розалія? — рухалася на першому поверсі.
А ще я почула слабенький ударний ритм, і в унісон із ритмом кричав сердитий голос. Музика? Реп? На мить я була зачудована, але скоро звук віддалився, наче повз відчинене вікно проїхала машина.
Здригнувшись, я збагнула, що це могло так і бути. Невже зараз я здатна була чути аж до шосе?
Я не усвідомлювала, що хтось тримає мене за руку, допоки цей хтось легенько не стиснув моєї долоні. Як раніше, щоб приховати біль, моє тіло застигло, аби не зрадити подиву. Не такого доторку я очікувала. Шкіра була абсолютно гладенькою, але температура її була не такою, як завжди. Нехолодною.
Але після секундної затримки моє тіло відгукнулося на незнайомий дотик так, що це вразило мене ще більше.
Повітря зашипіло в мене в горлі, вихоплюючись крізь стиснені зуби з низьким погрозливим звуком, що нагадував дзижчання цілою рою бджіл. Перш ніж зник звук, м’язи мої напружилися й вигнулися, відхиляючись від незнаного. Я підскочила так швидко, що кімната мала закрутитися вихором перед очима, але натомість я й далі чітко бачила кожну порошинку, кожну скабку на дерев’яній стелі, кожну ниточку до мікроскопічних деталей, коли погляд мій пролітав повз них.
Отож у мить, коли я усвідомила, що в захисній позі зіщулилася попід стіною — десь за одну шістнадцяту секунди, — я вже знала, що саме налякало мене так і що реакція моя була неадекватною.
Ох. Звісно. Едвард більше не міг здаватися мені холодним. Тепер температура наших тіл була однаковою.
Я завмерла ще на якусь одну восьму секунду, щоб звикнути до сцени перед очима.
Едвард спирався на операційний стіл, який був моїм погребальним вогнищем, руку він простягнув до мене, а обличчя його було тривожним.
Едвардове лице було найголовнішим у цій сцені, проте периферійним зором я відмічала все навколо — про всяк випадок. Запустивсь якийсь захисний механізм, і я автоматично шукала ознак небезпеки.