Та коли Едвардова долоня вразила моє обличчя своїм шовковим і твердим дотиком, збудження шугнуло моїми висохлими венами, прошивши мене від маківки до п’ят.
Він звів одну бездоганну брову, очікуючи, коли я заговорю.
Я обхопила його руками за шию.
Знову було відчуття, що ніякого руху не відбулося. В один момент я стояла прямо й нерухомо, як статуя, — і тої ж таки миті він уже був у моїх руках.
Теплий — принаймні так мені здалося. Запах його був таким солодким і п’янким, який я й близько не могла оцінити своїм старим людським нюхом, але на сто відсотків це був Едвард. Я притулилася обличчям до його гладеньких грудей.
І раптом він ніяково ворухнувся. Відхилився від моїх обіймів. Я втупилася в його обличчя, спантеличена й налякана цією відмовою.
— М-м-м… Обережно, Белло. Ай!
Я відкинула руки, сплівши пальці в замок, щойно все зрозуміла.
Я була занадто дужою.
— Ой, — пробурмотіла я.
Він усміхнувся так, що моє серце б зупинилося, якби воно й досі билося.
— Не панікуй, кохана, — мовив він, піднявши руку й торкнувшись моїх вуст, напіврозтулених від усвідомленого жаху. — Просто зараз ти трошки міцніша за мене.
Мої брови зійшлися на переніссі. Я про це також знала, але зараз це здавалося ще сюрреалістичнішим, ніж будь-що інше в цьому цілком сюрреалістичному моменті. Я була дужчою за Едварда. Я примусила його скрикнути «Ай!».
Долоня його знову погладила мене по щоці, й розчарування миттю випарувалося, коли моє нерухоме тіло пронизала нова хвиля бажання.
Ці відчуття були настільки сильнішими за все, до чого я звикла, що було важко дотримуватись якогось певного плину думок, незважаючи на те, якою ясною тепер була моя голова. Кожне нове чуття переповнювало мене. Я згадала, як одного разу Едвард сказав (голос його був слабкою тінню порівняно з кришталевою музикою, котру я чула зараз), що такі як він, такі як ми легко захоплюються. Тепер я збагнула чому.
Я зробила навмисне зусилля, щоб зосередитися. Я мала дещо сказати. Щось найважливіше.
Дуже обережно — так обережно, що навіть рух можна було вловити, я витягнула праву руку з-за спини й підняла вгору долоню, щоб торкнутися його щоки. Я силкувалася не звертати уваги ні на перлистий колір власної руки, ні на шовковистість його долоні, ні на струм, який прошив мої пучки.
Я вдивилася в його очі й уперше почула власний голос.
— Я кохаю тебе, — промовила я, і це прозвучало, як спів. Мій голос бринів і відлунював, як дзвін.
Його усмішка у відповідь засліпила мене значно сильніше, ніж засліплювала, коли я була людиною, бо тільки зараз я по-справжньому побачила її.
— І я кохаю тебе, — сказав він.
Він узяв моє обличчя в долоні й нахилився до нього — зовсім повільно, і це нагадало мені, що я маю бути обережною. Він поцілував мене — спершу це був м’який шепіт, який зненацька зробився дужчим, шаленішим. Я силкувалася не забувати, що маю бути лагідною з ним, але в цьому вирі почуттів було занадто важко пам’ятати щось, було важко втримати послідовний плин думок.
Було враження, що раніше він ніколи мене не цілував — наче це був наш перший поцілунок. І, щиро кажучи, він і справді ніколи раніше так мене не цілував.
Я почувалася майже винною. Звісно, зараз я порушую угоду. Бо ж цього я теж не мала б відчувати.
Хоча мені не потрібен був кисень, дихання моє прискорилося — я задихалася, як коли горіла. Але це був цілком інший вогонь.
Хтось прочистив горло. Еммет. Я миттю впізнала глибокий голос, жартівливий і роздратований водночас.
Я й забула, що ми не самі. А тоді усвідомила, що притуляюся до Едварда так, як на людях не надто чемно притулятися.
Засоромлена, я на півкроку відступила — знову миттєвим рухом.
Едвард гигикнув і зробив крок зі мною, так і тримаючи руки довкола моєї талії. Обличчя його палало — наче поза діамантовою шкірою горіло біле полум’я.
Я зробила цілком непотрібний вдих, щоб заспокоїтися.
Наскільки відрізнявся цей поцілунок! Я вдивлялася у Едвардів вираз обличчя й порівнювала розмиті людські спогади з оцим ясним насиченим відчуттям. Вигляд у нього був… самовдоволений.
— Ти мене не надто балував, — звинуватила я його своїм новим співочим голосом, ледь-ледь звужуючи очі.
Він розсміявся, сяючи від полегшення, що все нарешті позаду — страх, біль, непевність, очікування, все-все вже в минулому.
— На той час і не можна було інакше, — нагадав він мені. — А тепер твоя черга не розчавити мене, — знову розреготався він.
Я нахмурилася, зважуючи його пропозицію, і тоді слідком за Едвардом почали реготати й інші.