Отак краще.
З будинку долинув приглушений сміх, а хтось навіть скреготнув зубами. Сміх долетів із другого поверху вниз, а от із першого я дуже виразно вчула цілком інший — грубий глибокий смішок.
То Джейкоб також за мною спостерігає? Не можу уявити, що він зараз думає — чи що він досі робить у будинку. Я собі гадала, що наше возз’єднання — якщо він узагалі колись зміг би пробачити мене — відбудеться у віддаленому майбутньому, коли я стану врівноваженішою, а час залікує усі рани, які я полишила в його серці.
Я не озирнулася, щоб поглянути на нього, хвилюючись через можливі перепади настрою. Не варто дозволяти якійсь одній емоції взяти гору над моєю хисткою рівновагою. Джасперів страх тримав мене в напрузі. Мені треба пополювати, перш ніж я візьмуся до інших справ. Я спробувала забути про все і по-справжньому зосередитися.
— Белло! — гукнув Едвард із лісу — голос його наближався. — Хочеш іще раз поглянути, як це робиться?
Але я все чудово пам’ятала, певна річ, і не хотіла давати Емметові нагоду ще більше позбиткуватися з процесу мого навчання. Стрибок пов’язаний із фізичними вміннями — отож має бути інстинктивним. Я глибоко вдихнула й помчала до річки.
Коли не заважала спідниця, я сягнула води одним довгим стрибком. Він тривав якусь частку секунди — і воднораз нескінченність: і очі мої, і розум мій працювали так швидко, що відчували кожен крок. Я легко поставила праву ногу на рівному камені й доклала зусилля рівно стільки, щоб відштовхнути власне тіло, яке просто злетіло в повітря. Я зважала значно більше на ціль, ніж на зусилля, тож помилилася в розрахунку необхідної сили — але, на щастя, помилилася не в мінус, я в плюс, отож хоча б не скупаюся в річці. Відстань у п’ятдесят ярдів виявилася залегкою ціллю…
Цей стрибок був дивним, запаморочливим, елекризуючим, проте зовсім коротким. Минула одна секунда — і я вже була на другому боці.
Я боялася, що щільні зарості, які підступали до води, заступлять мені дорогу, проте вони, навпаки, тільки допомогли. Коли я летіла до землі, то зовсім легко й природно витягнула одну впевнену руку й ухопилася за зручну гілляку; потім гойднулася, відпустила гілку й приземлилася на пальці — за п’ятнадцять футів від землі, на широкій гілці ситхінської ялини.
Відчуття було фантастичним.
Крізь дзвінкий звук мого задоволеного сміху пробивався інакший шум — це Едвард гасав у пошуках мене. Мій стрибок був удвічі довшим за його. Коли він підбіг до дерева, де я сиділа, очі його були розширені від подиву. Я спритно зістрибнула з гілки обіч нього, безшумно приземлившись на пальці.
— Добре в мене вийшло? — запитала я, від збудження прискорено дихаючи.
— Дуже добре, — схвально усміхнувся він, але недбалий тон суперечив здивуванню в очах.
— Можна ще раз?
— Зосередься, Белло, ми ж на полюванні.
— О… так, — кивнула я, — на полюванні.
— Тримайся за мною… якщо зможеш, — вишкірився він, зненацька змінивши свій тон на глузливий, і помчав геть.
Біг він швидше за мене. Я не могла уявити, як йому вдавалося переставляти ноги з такою неймовірною прудкістю, але я й близько не могла повторити це. Але я, натомість, була дужчою, отож кожен мій стрибок був утричі довшим за його. І я полетіла крізь живе зелене павутиння обіч нього, а не позаду. На бігу я не могла стримати схвильованого сміху; але сміх не заважав зосередитися і не сповільнював руху.
Нарешті я спромоглася втямити, чому Едвард на бігу ніколи не врізався в дерева — це питання в попередньому житті залишалося для мене загадкою. Відчуття було особливим — баланс між швидкістю і чіткістю. Адже поки я пролітала над, під та крізь густий підлісок зі швидкістю, від якої все навкруги мусило б перетворитися на розмиту зелену піну, я насправді ясно бачила кожен найменший листочок на кожній найменшій гілочці на кожному найменшому кущику, який минала.
Вітер, спричинений моєю прудкістю, здував назад волосся й розчахнуту сукню, і хоча я знала, що такого не може бути, його доторк до шкіри видавався теплим. Так само, як і жорстка земля попід моїми босими ногами не могла здаватися м’яким оксамитом, а віття, яке хльоскало мене по обличчю, не мало би бути схожим на дотик лагідної пір’їни.
Ліс видався мені набагато заселенішим, ніж зазвичай: крихітні істоти, про чиє існування я й не підозрювала, ховалися поміж листя довкруж мене. Всі вони завмирали, коли ми пролітали повз, а дихання їхнє прискорювалося зі страху. Тварини реагували на наш запах набагато мудріше, ніж люди. На мене їхній запах мав цілком протилежний вплив.