Я чекала, коли вже нарешті задихаюся, проте дихалося мені зовсім без зусиль. Чекала, коли почнуть пекти м’язи, але здавалося: що більше я звикала до бігу, то далі зростала моя міць. Мої стрибки видовжувалися, і незабаром уже Едварду довелося наздоганяти мене. Я знову захоплено зареготала, відчувши, що він уже пасе задніх. Мої босі ноги торкалися землі так рідко, що враження було — я радше лечу, ніж біжу.
— Белло, — сухо покликав він рівним, навіть лінивим голосом. Більше кроків не було чути — він зупинився.
Якусь мить я вагалася, чи варто коритися.
Але, зітхнувши, я крутнулася й легко плигнула до нього — ярдів на сто назад. Очікувально поглянула на нього. Він усміхався, вигнувши брову. Він був таким вродливим — неможливо було погляду відвести.
— Ти збираєшся полювати в нашій країні? — зачудовано запитав він. — Чи плануєш до вечора вже бути в Канаді?
— І тут непогано, — згодилась я, зважаючи менше на те, що саме він говорив, а більше на заворожливу плавність, із якою ворушилися його вуста. Важко було зосередитися, коли моїм новим очам усе видавалося таким свіжим. — На що ми полюємо?
— На лося. Я гадав, для першого разу підійде щось легеньке… — він не договорив, помітивши, як звузилися мої очі на слові «легеньке».
Але я не збиралася сперечатися. Зараз, коли я знову згадала про спрагу, вона, здавалося, затьмарювала кожнісіньку думку в моїй голові, домішувалася до значно приємніших думок про біг, і про Едвардові вуста, і про поцілунки, і про… Ця палюча спрага! Я не могла відмахнутися від неї.
— Постій хвильку спокійно, — мовив Едвард, легко поклавши долоні мені на плечі.
Він його дотику жага миттєво притлумилася.
— А тепер заплющ очі, — пробурмотів він.
Коли я скорилася, він підняв долоню до мого обличчя й погладив мене по щоці. Я відчула, як прискорилося моє дихання, й очікувала, що зараз почервонію, — знаючи, що цього ніколи не станеться.
— Слухай, — звелів Едвард. — Що ти чуєш?
Усе, — могла б я відповісти: його довершений голос, його подих, як торкаються одна одної його губи, коли він говорить, шепіт пташок, які чистять пір’ячко у верховітті, їхнє швидке серцебиття, шелест кленових листків, тихеньке тріскотіння мурах, які прямують вервечкою стовбуром найближчого дерева. Але я знала: він має на увазі щось особливе, отож дозволила вухам захопити побільше віддалених звуків, шукаючи чогось інакшого, ніж легенький шум життя навколо мене. Десь неподалік була відкрита місцина — звук вітру над полем трави був зовсім інакшим — і невеличкий струмок із кам’янистим дном. І звідти, від води, лунав плюскіт язиків, які хлебтали воду, і голосне биття важких сердець, які качали широкі потоки крові…
Миттєво в мене немов набрякло горло.
— На березі струмка, на північному сході? — запитала я, досі не розплющуючи очей.
— Так, — схвально мовив він. — А тепер… дочекайся подуву вітру… що ти відчуваєш?
Здебільшого його запах — квітково-медовий, настояний на сонці. А ще густий земляний дух гнилизни й моху, смоли вічнозелених дерев, м’який, майже пряний аромат гризунів поміж коріння дерев. Та коли я вдихнула глибше, відчула запах чистої води — він, незважаючи на спрагу, зовсім не привабив мене. Я зосередилася на воді й відчула пахощі, які, либонь, були пов’язані зі звуком хлебчучих язиків і стуком сердець. Іще один теплий дух, густий і ясний, дужчий за всі інші. І все ж таки не принадніший, аніж запах від струмка.
Він хихикнув.
— Знаю — доведеться звикати.
— Троє? — спробувала вгадати я.
— П’ятеро. Ще двоє ховаються поміж дерев позаду решти.
— Що я маю робити?
У голосі його явно прозвучала усмішка:
— А що б тобі зараз хотілося зробити?
Я хвильку поміркувала, дослухаючись із заплющеними очима й принюхуючись. Ще одна хвиля пекучої спраги затьмарила мою свідомість, і раптом теплий і ясний запах уже не був таким непривабливим. Нарешті щось гаряче й вологе потрапить у моє пересохле горло. Очі мої різко розплющилися.
— Поменше думай, — попередив мене Едвард, забираючи долоню від мого обличчя й роблячи крок назад, — просто віддайся на волю інстинкту.
Я дозволила собі прямувати на запах, майже не усвідомлюючи власного руху, коли, мов привид, полетіла пагорбом униз до дзюркотливого струмка. Моє тіло самочинно припало до землі, я мить повагалася на узліссі. Здалеку я помітила величезного лося з розгалуженими рогами, які вінчали його голову, він стояв на краю води; четверо інших, мов тіні, вже ліниво прямували на схід у ліс.