Зуби прошили тіло, мов масло. Ікла були, мов сталеві леза; вони роздерли хутро і лій і м’язи так, ніби їх там і не було.
Смак був якимсь не таким, але кров була гарячою й вологою, і вона погамувала шарпку, кусючу жагу за кілька жадібних ковтків. Спротив пуми дедалі слабшав, а крики захлинулися. Тепло крові розлилося по моєму тілу, зігрівши з голови до самих п’ят.
Я випила пуму, так і не втамувавши спраги до кінця. Згага знову охопила мене, щойно я з відразою скинула безкровне тіло собі під ноги. Як я після цього й досі можу відчувати спрагу?
Швидким рухом я виструнчилася. Стоячи я збагнула, що вся вимастилася. Я витерла обличчя тильним боком долоні та спробувала обтрусити сукню. Кігті, які не змогли вразити мою шкіру, були набагато ефективнішими у двобої з сукнею.
— Гм-м-м, — муркнув Едвард. Я поглянула вгору й побачила, що він ліниво прихилився до дерева, задумливо роздивляючись мене.
— Гадаю, у мене могло б вийти і краще.
Я вся була вимащена землею, волосся скуйовджене, сукня в крові, висить подертими клаптями. Едвард ніколи не приходив після полювання у такому вигляді.
— У тебе вийшло просто чудово, — запевнив він мене. — Просто… мені було набагато важче спостерігати за тобою, ніж я очікував.
Мої брови спантеличено полізли вгору.
— Це суперечить моїй природі, — пояснив він, — дозволити тобі боротися з пумою. Мені весь час кортіло втрутитися.
— Ну й дурниця!
— Знаю. Але старих звичок важко позбутися. Проте мені подобаються зміни, які ти внесла в сукню.
Я б, либонь, почервоніла, якби могла. Отож я змінила тему.
— Чому я й досі не напилася?
— Бо ти перволіток.
Я зітхнула.
— І, гадаю, поблизу немає побільше пум — цих гірських левів.
— Але повно оленів.
Я скривилася.
— Запах у них не дуже.
— Вони ж травоїдні. М’ясоїдні на запах більше схожі на людей, — пояснив він.
— Не так уже й схожі, — заперечила я, намагаючись не згадувати звабливого запаху.
— Можемо повернутися, — серйозно сказав він, але в очах читалося глузування. — Хто б там не був, якщо це чоловіки, вони не заперечуватимуть і проти смерті, якщо вона прийде від твоєї руки, — він окинув оком мою пошарпану сукню. — Ба більше, гадаю, щойно вони угледять тебе, то подумають, що вже померли й опинилися на небесах.
Я закотила очі й фиркнула.
— Ліпше ходімо полювати на смердючих травоїдних.
Дорогою додому ми натрапили на велике стадо мулів. Цього разу Едвард полював разом зі мною, бо я вже інстинктивно знала, що робити. Я завалила величезного мула, вимастившись чи не більше, ніж із пумою. Він же випив двох, перш ніж я упоралася з одним, і жодна волосинка не вибилася з зачіски, жодна пляма не з’явилася на білій сорочці. Він погнався за переляканим стадом, яке розбігалося врізнобіч, але цього разу замість полювати, я уважно спостерігала, як йому вдається робити це так охайно.
Щоразу, коли я не хотіла, аби Едвард, вирушаючи на полювання, залишав мене вдома, в душі я насправді відчувала полегшення. Адже була певна, що видовище налякає мене. Нажахає. Що після цього видовища я нарешті почну сприймати його як вурдалака.
Звісно, коли я сама перетворилася на вурдалака, враження були зовсім іншими. Але я мала сумніви, що навіть мої колишні людські очі не змогли б сприйняти краси цього полювання.
Спостерігати за Едвардом на полюванні подарувало мені на диво чуттєве задоволення. Його плавні стрибки нагадували блискавичні атаки змій; руки його були напрочуд упевнені, сильні, невідворотні; його повні губи мали бездоганний вигляд, розтуляючись і оголюючи глянсові зуби. Він був просто блискучий. Знагла я відчула воднораз гордість і жадання. Він належав мені. Ніщо тепер не зможе роз’єднати нас. Я тепер була занадто дужа, щоб хтось спромігся відірвати його від мене.
Він рухався блискавично. Обернувся й зацікавлено поглянув, як я пожирала його очима.
— Більше не мучить спрага? — запитав він.
Я знизала плечима.
— Ти відвернув мою увагу. Ти набагато краще пораєшся з цим, аніж я.
— Століття практики, — усміхнувся він. Очі його набули приємного відтінку золотавого меду.
— Одне століття, — виправила я його.
Він засміявся.
— На сьогодні досить? Чи хочеш продовжити?
— Досить, гадаю.
Я почувалася ситою, можна сказати, натоптаною. І не була певна, скільки ще рідини вмістить мій шлунок. Але спрага в горлі була заледве приглушена. Проте знову ж таки, я знала, що зга-га — невіддільна частина мого нового життя.