Мені сподобалося, як він це сказав — наша дитина. Ці слова зробили її реальнішою.
— У неї точнісінько твій відтінок очей — отож він зрештою не втратився, — усміхнувся він до мене. — Вони такі гарні!
— А що в неї від вурдалаків? — запитала я.
— Шкіра, схоже, така ж невразлива, як у нас. Хоча ніхто й не думав це випробувати.
Я вражено кліпнула.
— Ніхто й не подумав би, — запевнив він мене. — Харчується вона… ну, вона полюбляє кров. Карлайл досі намагається переконати її скуштувати якогось дитячого харчування, але в неї миттю уривається терпець. Цілком її розумію — воно так бридко пахне, навіть порівняно з рештою людської їжі.
Тепер я вже відкрито роззявила рота. З його вуст це прозвучало так, наче вони ведуть із нею полеміку.
— Переконати її?
— Вона розумна, неймовірно розумна, і розвивається просто шаленими темпами. Хоча вона не говорить — поки що, — але вміє дуже добре з усіма порозумітися.
— Вона… не говорить… поки що…
Він сповільнив ходу, щоб я могла трохи опанувати себе.
— Що ти маєш на увазі — вміє порозумітися? — запитала я.
— Гадаю, краще буде, якщо ти… побачиш усе на власні очі. Це досить важко пояснити.
Я зважила його слова. Я була певна, що попереду ще багато чого мені треба буде побачити на власні очі, аби переконатися в його реальності. Я не знала, скільки всього витримаю, отож змінила тему.
— То Джейкоб і досі тут? — запитала я. — Як він це витримує? Та й навіщо? — мій дзвінкий голос затремтів. — Навіщо йому й далі страждати?
— А Джейкоб не страждає, — відповів він дивним, якимсь новим тоном. — Хоча я б, мабуть, залюбки змінив це, — докинув Едвард крізь зуби.
— Едварде! — зашипіла я, смикнувши його так, що він зупинився (я відчула хвилювання, що мені вдалося це зробити). — Як ти можеш так говорити? Джейкоб пожертвував усім, щоб захистити нас! Через мене йому довелося пройти крізь таке…
Я зіщулилася на розмиту згадку про сором і провину. Зараз було дивно, що мені він так був потрібен весь цей час. Відчуття порожнечі, коли його не було поруч, зараз цілком вивітрилося; мабуть, то була якась людська слабкість.
— Побачиш, чому я так говорю, — буркнув Едвард. — Я пообіцяв йому, що дам нагоду все пояснити, але маю сумнів, що ти поставишся до цього не так, як я. Хоча, звісно, я так часто помиляюся щодо твоїх думок, правда? — він піджав губи та скосив на мене оком.
— Пояснити що саме?
Едвард похитав головою.
— Я дав обіцянку. Хоча й не певен, чи досі щось йому винен… — він скреготнув зубами.
— Едварде, я нічогісінько не розумію.
Розпач і обурення заполонили мене.
Він попестив мене по щоці, а коли моє обличчя у відповідь розгладилося, то лагідно усміхнувся: жага миттю подолала роздратування.
— Це набагато важче, ніж ти показуєш, я знаю. Я й сам пам’ятаю.
— Мені не подобається почуватися такою заплутаною.
— Знаю. Отож вертаймося додому, щоб ти все побачила на власні очі, — він окинув поглядом залишки моєї сукні й насупився. — Гм.
Поміркувавши хвильку, він розстебнув білу сорочку й простягнув мені так, щоб я просунула руки в рукави.
— Невже все так погано?
Він вишкірився.
Я попхнула руки в рукави та швидко зашпилила ґудзики, ховаючи порепану сукню. А він лишився без сорочки, і тепер я заледве могла думати про щось інше.
— Я обжену тебе, — мовила я і застерегла, — але цього разу жодних піддавків!
Він відпустив мою долоню і всміхнувся:
— На старт…
Відшукати дорогу до мого нового дому було простіше, ніж прогулятися вулицею до старого будинку Чарлі. Наш запах лишив чіткий слід, я легко могла триматися його, навіть біжучи щодуху.
— Ха! — видихнула я, першою торкнувшись ногами трави.
Дослухаючись, коли й він приземлиться, я почула неочікуваний звук. Щось дуже гучне і зовсім близько. Удари серця.
Едвард опинився обіч мене тої-таки секунди, його долоні міцно стиснули мене за руки.
— Не дихай, — напружено застеріг він мене.
Зачаївши подих, я силкувалася не панікувати. Єдине, що рухалося, були мої очі — вони крутилися навсібіч, шукаючи джерело звуку.
Джейкоб стояв на межі лісу, де той підступав до газону перед будинком Калленів; руки він схрестив на грудях, а зуби міцно зціпив. У лісі позаду нього я почула стукіт двох невидимих сердець і легенький хрускіт гілочок під величезними нетерплячими лапами.
— Джейкобе, обережно, — мовив Едвард. Хвилювання в його голосі відлунило в ричанні, яке долинуло з лісу. — Можливо, це не найкращий спосіб…