— Ти гадаєш, буде краще, якщо я спершу підпущу її до немовляти? — перебив його Джейкоб. — Безпечніше спершу поглянути, як Белла поведеться зі мною. Мої рани швидко гояться.
То це було випробування? Поглянути, чи не вб’ю я Джейкоба, перш ніж спробую не вбивати Ренесму? До горла підступила нудота — але вона була не тілесна, а розумова. Чи була це Едвардова ідея?
Я тривожно поглянула йому в обличчя; схоже було, що якусь хвильку Едвард вагався, а тоді його вираз перемінився зі схвильованого на якийсь інший. Він стенув плечима, і коли заговорив, у голосі прозвучала ворожість:
— Гадаю, це твоя шия.
Цього разу ричання з лісу було лютим; я не мала сумніву, що це Лі.
Але що таке з Едвардом? Після всього, що ми перетривали разом, невже в нього не залишилося бодай краплі співчуття до мого найкращого друга? Я гадала — дурість, мабуть, — що Едвард тепер теж став кимсь на кшталт його друга. Либонь, я все неправильно зрозуміла.
Але що це робить Джейкоб? Чого це він пропонує себе за наживку, аби захистити Ренесму?
Це просто не трималося купи. Навіть якби ми залишилися друзями…
А коли я зустрілася з Джейкобом очима, то подумала, що, може, ми таки зосталися друзями. Він і досі здавався моїм найкращим другом. Але ж це не він змінився. Ким здавалася йому я?
А тоді він усміхнувся знайомою усмішкою — усмішкою рідної душі, і я впевнилася, що наша дружба не зникла. Все було, як колись — коли ми зависали в його гаражі, просто як друзі, які вбивають час. Легко й природно. Крім того, я зауважила, що потреба, яку я в ньому відчувала перед перетворенням, цілком зникла. Він був просто моїм другом — як і мало бути.
Але я й досі не могла втямити, що він тут робить. Він і справді такий самовідданий, що спробує захистити мене — ціною власного життя — від неконтрольованого вчинку, який я можу зробити за частку секунду, я потім каратимуся через нього до кінця днів? Це означало трошки більше, ніж терпимість до того, ким я зараз стала, — це дивовижне рішення залишатися моїм другом. Джейкоб був одним із найкращих людей серед моїх знайомих, але те, що він робив зараз, було трохи забагато навіть для нього.
Його усмішка стала ширшою, він легенько здригнувся.
— Я не можу стриматися, Білко, маю це сказати. Ти просто чудовисько.
Я усміхнулася у відповідь, легко повертаючись до нашого звичного стилю спілкування. Це було те, що я в ньому розуміла. Едвард загарчав:
— Слідкуй, що мелеш, дворняго.
У спину подув вітер і швидко наповнив мої легені чистим повітрям, тож я змогла говорити.
— Ні, він має рацію. Очі — це щось, правда?
— Найстрашніший нічний кошмар. Але не такий страшний, як я очікував.
— Ги-ги! Дякую за неймовірний комплімент.
Він закотив очі.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти й досі схожа на себе — більш-менш. Може, це не тільки зовні… просто ти і є Белла. Я не вірив, що й далі відчуватиму, наче ти тут, — знову усміхнувся він до мене без сліду гіркоти чи відрази на обличчі. Тоді хихикнув і сказав: — Хай там як, а я гадаю, що згодом звикну до твоїх очей.
— Звикнеш? — збентежено перепитала я. Дивина, що ми досі залишалися друзями, але схоже, що він планує й надалі проводити зі мною чимало часу.
Дуже дивний вираз майнув на його обличчі, стираючи усмішку. Це була… провина? Очі його перебігли на Едварда.
— Дякую, — мовив він. — Я не був певен, що ти зможеш тримати це від неї в секреті, незважаючи на обіцянку. Зазвичай ти робиш усе, що вона захоче.
— Може, я сподіваюся, що вона роздратується й відірве тобі голову, — зауважив Едвард.
Джейкоб фиркнув.
— Що тут відбувається? Ви двоє завели секрети від мене? — недовірливо запитала я.
— Я все згодом поясню, — мовив Джейкоб сором’язливо, наче насправді не планував цього робити. А тоді змінив тему. — Спершу продовжимо шоу.
Усмішка його стала викличною, коли він почав наближатися до мене.
Позаду нього хтось заперечливо заскиглив, а далі з-поміж дерев вислизнуло сіре тіло Лі. Вищий Сет із пісочного кольору шерстю вигулькнув за нею.
— Заспокойтеся, друзі, — мовив Джейкоб. — Не втручайтеся. Я була рада, що вони не послухалися його, а просто сповільнили крок.
Вітру не було, отож ніщо не зможе здути його запах від мене. Він наблизився настільки, що я вже могла відчувати в повітрі жар його тіла. У відповідь моє горло запекло.
— Давай, Белло. Покажи себе.
Лі засичала.
Я не хотіла вдихати. Неправильно було отак користатися з переваги над Джейкобом, навіть якщо він сам пропонував. Але логіка його вчинку була зрозуміла й мені. Як інакше я зможу переконатися, що не зачеплю Ренесму?