— Джейку, не переймайся через мене, — мовила я до нього. Я панікувала, бачачи Ренесму на його тремтячих руках, але намагалася опанувати себе.
Він насупився до мене, очі його застигли, наче й сам, уявивши Ренесму в мене на руках, не менше запанікував.
Ренесма радісно загукала й потягнулася, раз у раз стискаючи в кулачки свої маленькі ручки.
І в цю мить щось усередині мене клацнуло і стало на місце. Її плач, її знайомі очі, те, що вона, здавалося, ще більше нетерпеливилася возз’єднатися, ніж я, — все це склалося в якусь цілком природну мозаїку, коли вона простягнула кулачки, щоб подолати відстань між нами. Зненацька вона стала цілком реальною, і звісно ж, я знала її. І таким природним було зробити останній крок, покласти руки туди, де вони лягають так природно, і притягнути її до себе.
Джейкоб витягнув свої довгі руки так, щоб я могла пригорнути Ренесму до грудей, але не відпустив її. Коли його і моя шкіра діткнулися, він легенько здригнувся. Шкіра його, яка й так завжди здавалася мені гарячою, зараз обпекла мене, як відкрите полум’я. Вона була майже такої самої температури, як і шкіра Ренесми. Відрізнялася хіба на один-два градуси.
Ренесма, схоже, й не зауважила холоду моєї шкіри — чи вже звикла до цього.
Вона звела на мене очі та знову всміхнулася, показавши рівненькі зубки і дві ямочки на щоках. А тоді вельми цілеспрямовано потяглася до мого обличчя.
Щойно вона це зробила, всі руки навколо нас напружилися, очікуючи на мою реакцію. Та я навіть не помітила цього.
Я важко дихала, приголомшена й налякана дивним, тривожним образом, який зринув у голові. Відчуття було, наче то — дуже чіткий спогад (я бачила його водночас і очима, і внутрішнім зором), але зовсім незнайомий спогад. Крізь цей образ я втупилася в очікувальне обличчя Ренесми, намагаючись збагнути, що відбувається, силкуючись зберігати спокій.
Попри те, що образ був приголомшливим і незнайомим, він був якимсь неправильним — я начебто упізнала своє обличчя в ньому, своє старе обличчя, але ніби обернене навпаки. Я швидко втямила, що бачу власне лице так, як його бачать інші, а не як я сама в дзеркалі.
Моє обличчя зі спогаду було перекривленим, спустошеним, вимащеним кров’ю і потом. Незважаючи на це, у видінні воно розпливлося в благоговійній усмішці, а карі очі засвітилися з чорних кругів, що залягли навколо них. Образ збільшився, моє обличчя наблизилося до точки спостереження — і знагла зникло.
Ручка Ренесми впала з моєї щоки. Вона усміхнулася ширше, знову на щоках з’явились ямочки.
В кімнаті стояла цілковита тиша, чути було тільки серцебиття. Ніхто не дихав, окрім Джейкоба та Ренесми. Мовчанка тривала; схоже було, всі чекали, щоб я щось сказала.
— Що… це… було? — спромоглася видихнути я.
— Що ти бачила? — зацікавлено запитала Розалія, визираючи з-за Джейкоба, який у цю мить здавався не на своєму місці й вельми заважав. — Що вона тобі показала?
— Це вона мені показала? — прошепотіла я.
— Я ж сказав тобі, що це важко пояснити, — муркнув Едвард мені на вухо. — Але воно добре спрацьовує як засіб спілкування.
— То що це було? — запитав Джейкоб.
Я кілька разів швидко кліпнула.
— Ну. Я. Мені здалося. Але вигляд у мене був жахливий.
— Це єдиний спогад, який у неї був про тебе, — пояснив Едвард. Очевидно було, що він теж бачив цей образ у її голові, коли вона мені його показувала. Він і досі кулився, голос його був хрипким від пережитого спогаду. — Вона дає тобі знати, що встановила зв’язок, вона знає, хто ти.
— Але як вона це робить?
Ренесма не переймалася через мої витріщені очі. Вона легенько всміхалася й тягнула мене за пасмо волосся.
— А як я чую думки? Як Аліса бачить майбутнє? — риторично запитав Едвард і стенув плечима. — Вона має дар.
— Цікавий поворот, — зауважив Карлайл до Едварда. — Її дар начебто протилежний твоєму.
— Справді, — погодився Едвард. — Мені цікаво…
Я усвідомлювала, що вони продовжують дискусію, але не зважала. Я вдивлялася в найпрекрасніше обличчя на світі. Її гаряче тіло палило мені руки, нагадуючи про той час, коли чорнота мало не перемогла, адже в світі не лишилося жодної опори. Нічого, що могло б витягнути мене з руйнівної чорноти. У ту мить я подумала про Ренесму та знайшла те, що ніколи не відпущу.
— Я теж тебе пам’ятаю, — тихо сказала я їй.