Напевно, вони давали мені трошки часу побути наодинці з моїм немовлям — настільки наодинці, наскільки це було безпечно.
Ренесма розповідала мені кожну хвилину свого життя, і з тону її маленьких історій я збагнула, що вона хоче, аби я все-все знала про неї, так само палко, як цього прагну я. Вона була стурбована, що я багато чого проґавила, — наприклад, як до них із Джейкобом, коли вони тихенько стояли за тсугою, один по одному дедалі ближче підлітали горобці, а до Розалії пташки ніколи не підлітали. Або гидку білу бридоту — дитяче харчування, — яку Карлайл налив у її горнятко — вона смерділа, як кислий бруд. Чи пісню, якою заколисував її Едвард, — вона так сподобалася Ренесмі, що дочка двічі проспівала її мені; мене дивувало те, що у цьому спогаді я теж була присутня десь на задньому плані — абсолютно нерухома, але досі з купою ушкоджень на тілі. Я здригнулася, пригадуючи цей час зі свого боку — пекельний вогонь.
Майже за годину — трійця й досі була заглиблена в бесіду, а Сет і Джейкоб в унісон хропли на канапі — спогади Ренесми почали сповільнюватися. Перш ніж вони наближалися до своєї кульмінації, ставали трішки розмитими, зі зміщеним фокусом. Я вже ладна була панічно кликати Едварда — може, з дитиною щось негаразд? — коли її повіки затріпотіли й заплющилися. Вона позіхнула, склавши пухкі рожеві губки в круглу літеру «О», і більше її очі не розплющувалися.
Коли вона заснула, рука її впала з мого обличчя; її повіки були ніжного лавандового кольору тоненьких хмарин перед світанком. Обережно, щоб не збудити її, я підняла її ручку і з цікавістю притулила назад собі до щоки. Спершу нічого не було, а за кілька хвилин із її думок розлетілася жменька барв, наче метеликів.
Зачаровано я дивилася її сни. Вони не мали жодного сенсу. Я була щаслива, як часто моє обличчя — і спотворене людське, і прегарне вампірське — спливало в її несвідомих думках. Частіше, ніж обличчя Едварда або Розалії. Я йшла ніздря в ніздрю з Джейкобом; я силкувалася на цьому не застановлятися.
Вперше я втямила, чому Едвард міг спостерігати за мною під час сну ніч у ніч і не занудьгувати — просто щоб почути, як я балакаю уві сні. Я могла б спостерігати за сплячою Ренесмою вічно.
Мою увагу привернула зміна Едвардової інтонації, коли він сказав: «Нарешті», — й обернувся, щоб поглянути у вікно. Надворі була глибока темна ніч, але я бачила так само добре, як і вдень. Нічого не ховалося в темряві — просто все змінило свої кольори.
Лі, й досі сердита, підвелася та зникла в гущавині, а з другого боку річки з’явилася Аліса. Аліса перестрибувала з гілки на гілку, як циркачка, вона востаннє торкнулася пальчиками ніг гілки — і граційно скочила через річку. Есме плигнула звичайно, а Еммет помчав через воду, здійнявши бризки так високо, що краплі вдарились об скло. На мій подив за ними біг Джаспер, і після стрибків цієї трійці його власний точний стрибок здавався якимсь применшеним, непомітним.
Величезна усмішка, яка розпливлася на обличчі Аліси, була дивним чином мені знайома. Зненацька всі мені всміхалися: Есме — солодко, Розалія — трішки зверхньо, Карлайл — вибачливо, Едвард — очікувально.
Аліса заскочила в хату раніше за всіх, витягнувши руку вперед; здавалося, нетерплячість клубочилася довкола неї. В долоні в неї лежав звичайний латунний ключ, перев’язаний величезною червоною стрічкою.
Вона простягнула мені ключ, і я автоматично перенесла всю вагу Ренесми на праву руку, щоб узяти ключ лівою. Аліса впустила його мені на долоню.
— З днем народження! — проспівала вона.
Я закотила очі.
— Ніхто не починає відлік з фактичного дня народження, — нагадала я їй. — Перший день народження — в кінці першого року.
Її усмішка стала самовдоволеною.
— А ми й не святкуємо твій вурдалацький день народження. Поки що. Сьогодні тринадцятого вересня, Белло. З дев’ятнадцятим днем народження!
РОЗДІЛ 24. СЮРПРИЗ
— Ні! Нізащо! — я люто похитала головою й кинула погляд на самовдоволену посмішку свого сімнадцятирічного чоловіка. — Ні, це не рахується. Я припинила старіти три дні тому. Мені назавжди вісімнадцять.
— Хай там як, — мовила Аліса, знизавши плечима, — але ми все одно святкуємо, тож розслабся.
Я зітхнула. З Алісою неможливо було сперечатися. Її усмішка розтягнулася до неможливого, коли вона прочитала покору в моїх очах.
— Ти готова поглянути на свій подарунок? — проспівала Аліса.
— Подарунки, — виправив її Едвард і витягнув із кишені ще один ключ — довший сріблястий ключ із не таким пишним синім бантом.