Я ледве втрималася, щоб не закотити очі. Я вже точно знала, від чого цей ключ — від «постійної» машини. Цікаво, чи маю я відчувати збудження. Здається, перетворення на вурдалака не додало мені цікавості до спортивних автівок.
— Мій перший, — мовила Аліса й показала язика, випереджаючи його відповідь.
— Але мій ближчий.
— Але ти поглянь, як вона вбрана, — заледве не простогнала Аліса. — Це просто вбивало мене всенький день. Тож це справа першочергова.
Звівши брови на переніссі, я міркувала, як саме ключ відімкне мені шлях до нового вбрання. Чи вона мені накупила цілий багажник шмаття?
— О, знаю, давай зіграємо — камінь, ножиці, папір.
Джаспер гигикнув, а Едвард зітхнув.
— Може, просто скажеш мені, хто виграв? — скривився Едвард.
Аліса засвітилася.
— Я виграла. Чудово.
— Мабуть, справді краще, якщо я зачекаю до ранку, — усміхнувся до мене Едвард напівусмішкою і кивнув на Джейкоба та Сета, які, здавалося, збиралися проспати всю ніч; цікаво, скільки часу вони не спали цього разу? — Мабуть, веселіше буде, якщо на велике відкриття прокинеться і Джейкоб, як гадаєш? Щоб хоч хтось тут зміг виявити належний ентузіазм?
Я усміхнулася навзаєм. Він добре знав мене.
— Гей, — проспівала Аліса, — Белло, віддай Несс… Ренесму Розалії.
— А де вона зазвичай спить?
Аліса знизала плечима.
— На руках у Розалії. Або в Джейкоба. Або в Есме. Ну, ти зрозуміла. Її за все життя ще жодного разу з рук не спускали. Вона буде найрозбещенішим напіввурдалаком в історії.
Едвард зареготав, а Розалія звично взяла Ренесму на руки.
— Вона, до речі, також і найнерозбещеніший напіввурдалак в історії, — зауважила вона. — Добре бути єдиною в своєму роді.
Розалія усміхнулася до мене, і мені приємно було бачити, що нова наша дружба і досі світилася в її усмішці. Я ж бо не була певна, що вона протриває довше, ніж стільки, скільки життя Ренесми залежало від мого. Але ми, мабуть, надто довго воювали на одному боці, тож тепер назавжди лишимося друзями. Врешті-решт, я зробила точно такий вибір, який зробила б вона на моєму місці. І це примирило її з іншим моїм вибором.
Аліса тицьнула мені в руку пов’язаний стрічкою ключ, ухопила мене за лікоть і потягла до дверей надвір.
— Ходімо, ходімо, — співала вона.
— Це надворі?
— Можна й так сказати, — мовила Аліса, підштовхуючи мене.
— Насолоджуйся своїм подарунком, — докинула Розалія. — Це від нас усіх. Особливо від Есме.
— А ви не йдете зі мною? — спитала я, усвідомивши, що ніхто не ворухнувся.
— Ми дамо тобі можливість оцінити його на самоті, — відповіла Аліса. — Розкажеш нам про нього… згодом.
Еммет захлинувся сміхом. І щось у його реготі змусило мене почуватися так, наче я от-от почервонію, хоча я не була певна чому.
І ще я збагнула, що деякі речі, притаманні мені — як непідробна ненависть до сюрпризів і загалом нелюбов до подарунків, не змінилися ні на крихту. То було полегшення і відкриття — дізнатися, як багато моїх глибинних рис успадкувала я в новому житті.
Я не очікувала, що зможу залишитися собою. Я широко всміхнулася.
Аліса потягла мене за лікоть; ідучи за нею в ніч, я не могла не усміхатися. Тільки Едвард пішов із нами.
— Нарешті я бачу потрібний мені ентузіазм, — муркнула Аліса. Далі вона відпустила мою руку, у два скоки розігналася й перестрибнула через річку.
— Давай, Белло, — покликала вона мене з того боку.
Едвард плигнув одночасно зі мною; було так само приємно, як і першого разу. А може, ще й приємніше, бо ніч наситила все навкруги новими кольорами.
Аліса помчала на північ, ми за нею. Легше було бігти на звук її кроків, які шелестіли по землі, а також на її запах, аніж роздивитися її серед густої зелені.
Раптом вона, наче за якимсь знаком, розвернулася й погнала до мене.
— Не нападай на мене, — застерегла вона й стрибнула на мене.
— Ти що робиш? — з притиском запитала я, звиваючись, коли вона видерлася мені на спину й затулила мені обличчя долонями. Мені страшенно кортіло скинути її, але я стрималася.
— Просто я маю бути певна, що ти не бачиш.
— Я міг би все зробити без зайвої театральності, — зауважив Едвард.
— Ти здатен дозволити їй підглядати. А тепер бери її за руку й веди вперед.
— Алісо, я…
— Белло, не починай. Усе буде по-моєму.
Я відчула, як Едвард уплів пальці в мої.
— Ще пара секунд, Белло. І вона забереться дратувати когось іншого, — потягнув він мене вперед. Я легко встигала за ним. Я не боялася врізатися в дерево — у цьому разі тільки дерево може постраждати.