— Я теж хочу почути жарт.
— Він не дуже вдалий, — мовила я до Едварда, поки він вів мене крізь півкруглі двері. — Просто я думала: сьогодні перший день, і він триватиме вічно. Це якось важко вкладається у мене в голові. Навіть попри те, скільки тепер у ній місця, — я знову реготнула.
Він хихикнув разом зі мною. Простягнув руку до дверей, чекаючи, поки я виконаю почесну місію. Я встромила ключ у замок і повернула його.
— Ти так природно робиш усе, Белло; я забуваю, що кожен рух має здаватися тобі дивним. Якби я міг почути твої думки! — він нахилився й підхопив мене на руки так швидко, що я не встигла підготуватися, — відчуття було неймовірним.
— Гей!
— Пороги — важливий пункт у моїй посадовій інструкції, — нагадав він мені. — Але мені цікаво. Розкажи мені, про що ти зараз думаєш.
Він одчинив двері — вони відхилилися з ледь чутним рипінням — і ступив через поріг у маленьку кам’яну вітальню.
— Про все, — мовила я. — Про все водночас, розумієш? Про хороше, і про клопоти, і про нове. І про те, що у мене в голові всі прикметники — найвищого ступеня. А зараз я думаю про те, що Есме — мисткиня. Тут усе так чарівно!
Вітальня в будиночку була наче з казки. Підлога — божевільний картатий малюнок із гладеньких пласких камінців. Низьку стелю підпирали поздовжні дерев’яні балки, в які б обов’язково билася чолом людина така ж висока, як Джейкоб. Місцями стіни були оздоблені теплим деревом, а місцями — камінною мозаїкою. У коминку, схожому на вулик, догоряв маленький тріпотливий вогонь. Тут палало викинуте морем на берег дерево — короткі пломінці були синіми й зеленими від солі.
Умеблювання було еклектичним — здавалося, нічого не пасувало між собою, і воднораз усе разом створювало гармонію. Одне крісло було десь середньовічним, а низенька отоманка біля вогню була значно сучаснішою; заповнені книжками полиці біля найдальшого вікна нагадали мені про італійські фільми. Дивним чином усе було припасоване, мов тривимірний пазл. На стінах висіло кілька картин — я упізнала їх: це були мої улюблені полотна з великого будинку. Безцінні оригінали, понад усякий сумнів, і вони здавалися органічною частиною інтер’єру тут, як і все інше.
Це було місце, яке би змусило будь-кого повірити, що чари існують. Місце, де ти так і чекав, щоб увійшла Білосніжка з яблуком у руці або щоб єдиноріг зазирнув у сад погризти трояндові кущі.
Едвард завжди вважав, що належить до світу жахів. Певна річ, я була переконана, що він смертельно помиляється. Він належав до цього світу. До світу казок.
А зараз я потрапила в казку разом із ним.
Я вже ладна була скористатися тим, що він і досі не поставив мене на ноги, а його вродливе обличчя, від якого просто паморочилася голова, було за кілька дюймів від мого, коли він зауважив:
— Як добре, що Есме вирішила підготувати зайву кімнату. Ніхто й не сподівався на Несс… Ренесму.
Я спохмурніла — мої думки рушили в не надто приємному напрямку.
— Крім тебе, сподіваюся, — жалібно мовила я.
— Вибач, кохана. Я весь час чую чужі думки й часом не можу не піддаватися чужим настроям.
Я зітхнула. Моє немовля — морський змій. Либонь, цього неможливо було уникнути. Ну, принаймні я не здавалася.
— Я певен, ти просто вмираєш — так хочеш побачити гардеробну. В усякому разі я скажу Алісі, що ти справді так почувалася, — щоб зробити їй приємне.
— Я маю боятися?
— Жахатися!
Він поніс мене через вузький кам’яний коридор із невеличкими арочками в стелі — наче ми були в мініатюрному замку.
— Ось тут буде кімната Ренесми, — мовив він, киваючи на порожню кімнату зі світлою дерев’яною підлогою. — Коли з’явилися роздратовані вовкулаки, вже було не до неї, отож її не встигли як слід умеблювати…
Я тихенько засміялася, згадавши, як швидко все владналося, незважаючи на те, що буквально тиждень тому видавалося просто нічним кошмаром.
Хай би Джейкоб провалився за те, що владнав усе таким чином!
— Ось наша кімната. Есме прикрасила її трошки в стилі будинку на острові. Їй здавалося, що нам це особливо сподобається.
Ліжко було величезним, білим; із балдахіна до самої підлоги звисали хмари серпанку. Світле дерево на підлозі було того самого кольору, як у попередній кімнаті, й тільки зараз я здогадалася, що це була барва неторканого піску на узбережжі. Стіни були блідо-блакитні, майже білі, як небо чудової сонячної днини, а в стіні навпроти були скляні двері, які відчинялися у внутрішній садок. Тут, довкола круглого ставка, усе заплела витка троянда. Ставок, гладенький як скло й обрамлений блискучим камінням, був нашим крихітним спокійним океаном.