Він тихенько й лагідно засміявся.
— Важко знайти в світі людину менш сумну, ніж я зараз. Я б навіть сказав, неможливо. Небагато людей отримують у житті усе, чого прагнуть, та ще й усе, про що й не насмілювалися мріяти, в один день.
— Ти уникаєш запитання?
Він притулився до мене щокою.
— Ти тепла, — сказав він.
Певною мірою, це було правдою. На мій дотик його долоня була теплою. Відчуття було зовсім не таким, як торкнутися палкої, мов полум’я, Джейкобової долоні, але набагато комфортнішим. Природнішим.
Далі він дуже повільно провів пальцями по моєму обличчю, від підборіддя спустився до шиї, а тоді аж до талії. Я не стрималася й напівзаплющила очі.
— Ти м’яка.
Його пальці гладили мою шкіру, мов атласні, отож я одразу зрозуміла, щó він має на увазі.
— А що ж до запахів, то, мушу зізнатися, я навряд чи сумую за ними. Ти пригадуєш запах отих двох туристів, які трапилися нам на полюванні?
— Я щосили намагаюся не згадувати.
— А тепер уяви, що ти когось із них цілуєш.
— Фу!
— Отож-бо. І моя відповідь — ні. Мене переповнює радість, бо я нічого не втратив. Ні в кого немає стільки, стільки зараз маю я.
Я саме хотіла йому нагадати про один виняток із цього твердження, але знагла мої вуста стали дуже-дуже зайняті.
Коли ставок забарвився світанком у перлисто-рожевий колір, у моїй голові зринуло ще одне питання.
— Скільки так триватиме? Я маю на увазі — Карлайл та Есме, Еммет і Роза, Аліса і Джаспер, вони ж не сидять цілісінькі дні, замкнувшись у своїх кімнатах. Вони виходять на люди, вони весь час одягнуті. Отож оце… жадання колись скінчиться? — я присунулася ближче до нього — до речі, це було нелегко, — щоб наочно продемонструвати, що саме маю я на увазі.
— Важко сказати. Всі люди різні, а ти — як я бачу — кардинально відрізняєшся взагалі від усіх. Середньостатистичний вурдалак-перволіток занадто керований спрагою, тож на деякий час ніщо інше його не цікавить. Але тебе це, схоже, не стосується. Та після першого року юний вампір згадує про інші свої потреби. Ні спрага, ні жадання нікуди не зникають, просто ти вчишся збалансовувати їх, вчишся розставляти пріоритети й керувати своїми відчуттями…
— То скільки це триватиме?
Він розсміявся, наморщивши носа.
— Найгірше було з Розалією та Емметом. Минуло щонайменше десять років, перш ніж я зміг перебувати у радіусі п’ятьох миль біля них. Навіть Карлайлові та Есме було важко це витримувати. Отож вони нарешті не вдержалися й виставили щасливу парочку за двері. Есме і їм збудувала будинок. Більший за цей, адже Есме знає, що полюбляє Розалія і чого не любиш ти.
— Отже, десять років? — (Я була цілком переконана, що Еммет і Розалія й близько біля нас не стояли, але якби озвучила зараз цифру в понад десять років, це можна було б витлумачити, як зухвальство). — А тоді всі стають нормальними? Як от зараз?
Едвард знову всміхнувся.
— Не певен, що ти маєш на увазі, говорячи про «нормальність». Ти бачила, як моя родина веде близький до людського спосіб життя. Але ж тоді ти спала ночами, — він підморгнув мені. — А коли тобі немає потреби спати, у тебе залишається купа вільного часу. І тоді збалансовувати свої… інтереси стає доволі легко. Саме тому я — найкращий музика в усій родині, ось чому — якщо випустити з уваги Карлайла — я прочитав найбільше книжок, вивчав чи не всі науки, вільно володію чи не всіма мовами… Еммет майже переконав тебе, що я такий всезнайко через уміння читати думки, але правда полягає в тому, що в мене просто було забагато вільного часу.
Ми воднораз розреготалися, і від руху, до якого спричинився сміх, наші тіла переплелися ще сильніше, отож бесіда миттю перервалася.
РОЗДІЛ 25. ПОСЛУГА
А трошки згодом Едвард дуже швидко розставив мої пріоритети.
Для цього йому знадобилося єдине слово.
— Ренесма…
Я зітхнула. Вона скоро прокинеться. Зараз, мабуть, уже близько сьомої ранку. Чи шукатиме вона мене? Зненацька моє тіло почало морозити од відчуття, близького до паніки. Якою вона буде сьогодні?
Едвард миттю збагнув, щó так нагло відвернуло мою увагу.
— Все гаразд, кохана. Вдягайся, і за дві секунди ми вже будемо в будинку.
Мабуть, я мала вигляд поганої акторки, коли стрибнула з ліжка, озирнулася на Едварда — його діамантове тіло ледь-ледь поблискувало у розсіяному світлі, — а тоді зиркнула на захід, де чекала на мене Ренесма, далі знову на нього, і знову в її напрямку — моя голова метлялася з боку в бік зі швидкістю в дюжину разів за секунду. Едвард усміхнувся, але не засміявся; він був витриманим мужчиною.