— Кілька хвилин тому, — відповіла Роза. — Ми б тебе от-от і самі покликали. Вона хотіла тебе — ліпше сказати, вимагала. Есме пожертвувала одним із найкращих своїх срібних столових наборів, щоб розважити маленьке чудовисько, — Роза усміхнулася до Ренесми з таким усепоглинаючим обожнюванням, що цілком перекреслювало її епітети. — Ми не хотіли… е-е-е… турбувати вас.
Розалія закусила губу й відвела погляд, щоб не розреготатися. Я відчула, як Еммет беззвучно сміється позаду мене — мені передалися вібрації фундаменту будинку.
Я високо задерла підборіддя.
— Ми швиденько приготуємо твою кімнату, — мовила я до Ренесми. — Тобі сподобається в будиночку. Він чарівний, — я поглянула на Есме. — Дякую, Есме. Дуже-дуже. Він просто ідеальний.
Перш ніж Есме відповіла, Еммет знову зареготав — цього разу вголос.
— Він і досі не завалився? — вичавив він поміж смішками. — Я був певен, що ви двоє розвалите його до останнього камінчика. Чим це ви займалися вночі? Обговорювали національний борг? — він застогнав від сміху.
Я заскреготіла зубами й нагадала собі про вчорашні негативні наслідки мого кепського гумору. Звісно, Еммета поламати не так легко, як Сета…
Згадка про Сета змусила мене поставити нове запитання:
— А де сьогодні вовкулаки?
Я визирнула крізь скляну стіну, але цього разу ніде не було і знаку Лі.
— Джейкоб сьогодні забрався напрочуд рано, — пояснила мені Розалія, і на чолі в неї прорізалася зморшка. — Сет пішов із ним.
— Чим він був так засмучений? — запитав Едвард, з’являючись у кімнаті з горнятком для Ренесми в руці. Мабуть, у пам’яті Розалії було значно більше емоцій, ніж відбилося на її чолі.
Не дихаючи, я передала Ренесму Розалії. Може, у мене і суперсамоконтроль, але я ще не готова годувати її. Ще ні.
— Не знаю… мені нема діла, — рикнула Розалія, але все-таки відповіла на Едвардове запитання розлогіше: — Він спостерігав за Ренесмою уві сні, розтуливши рот, як дебіл — яким він і є, а тоді знагла скочив на рівні ноги, хоча начебто нічого не сталося — принаймні я нічого не зауважила, — і погнав геть. Я зраділа, позбувшись його. Що більше часу він проводить тут, то менше шансів, що його сморід хоч колись вивітриться.
— Розо, — лагідно зупинила її Есме.
Розалія труснула волоссям.
— Гадаю, це вже не має значення. Ми тут надовго не затримаємося.
— Я й досі вважаю, що нам треба прямувати до Нью-Гемпшира і влаштуватися там, — мовив Еммет, вочевидь, на продовження давнішої розмови. — Белла вже записалася в коледж у Дартмуті. Не схоже, що вона занадто довго готуватиметься до школи, — він обернувся до мене й усміхнувся, піддражнюючи. — Я впевнений, ти будеш асом у навчанні, адже не виглядає на те, що тобі буде чим зайнятися вночі, окрім науки.
Розалія гигикнула.
Не втрачай голови, не втрачай голови, повторювала я собі. І навіть запишалася, коли справді не втратила голови.
Отож я вельми здивувалася, що Едвард утратив свою.
Він заричав — це був наглий вражаючий звук, — і обличчя його затьмарила найчорніша лють, наче грозові хмари.
Та перш ніж будь-хто з нас устиг відповісти, Аліса скочила на ноги.
— Що він робить? Що цей пес робить — він зруйнував мій графік на весь день! Я ж нічого не бачу! Ні! — вона обернула до мене сповнені муки очі. — А ти поглянь на себе! Ти без мене не можеш навіть із шафою впоратися!
Якусь мить я була навіть удячна за те, що Джейкоб щось собі замислив.
Але зненацька Едвардові долоні стиснулися в кулаки, він загарчав:
— Він балакав із Чарлі. Він гадає, що Чарлі прямує за ним. Він їде сюди. Сьогодні.
Аліса зронила слово, яке, вимовлене її мелодійним, дуже жіночним голосом, здалося вельми дивним, а тоді ринулась геть через двері у двір.
— Він розповів Чарлі? — видихнула я. — Але… невже він не усвідомлює? Як міг він так учинити? — Чарлі не може дізнатися про мене! Про вампірів! Це ж включає його у список, із якого навіть Каллени не зможуть його врятувати. — Ні!
Едвард говорив крізь зціплені зуби:
— Джейкоб уже тут.
На сході, мабуть, дощило. Джейкоб перетнув поріг, труснувши волоссям, як собака; краплі впали на килим і на канапу, лишаючи по собі кругленькі сірі сліди на білому. Зуби його блищали поміж темних вуст, очі були ясні та збуджені. Він рухався підстрибом, наче думка про зруйнування світу мого батька вельми тішила його.
— Привіт! — кинув він нам, усміхаючись.