— Скільки у нас часу?
— Чарлі з’явиться за п’ять хвилин. Тож тільки ази.
Есме кивнула, підійшла і взяла мене за руку.
— Головне — не сиди нерухомо і не рухайся зашвидко, — пояснила вона мені.
— Сядеш, якщо він сяде, — втрутився Еммет. — Люди не люблять стояти.
— Десь так щопівхвилини перебігай очима з предмета на предмет, — докинув Джаспер. — Люди не витріщаються на щось одне надто довго.
— Коли схрестиш ноги, посидь так хвилин зо п’ять, потім поміняй позу ще хвилин на п’ять, — мовила Розалія.
Я кивала на всі пояснення. Ще вчора я помітила, що вони не забували поводитися саме так. Мені здалося, я зможу копіювати їхні манери.
— І моргай принаймні тричі на хвилину, — сказав Еммет. Він насупився, тоді метнувся до дистанційного управління, що лежало на краєчку столу, й увімкнув телевізор. Показували молодіжний футбол, і він кивнув сам до себе.
— Воруши руками. Відкинь з чола волосся, або вдай, що в тебе щось засвербіло, — мовив Джаспер.
— Я просила Есме, — поскаржилася Аліса, повернувшись. — Ви виллєте на неї забагато інформації.
— Ні, гадаю, я все запам’ятала, — відповіла я. — Сидіти, переводити погляд, моргати, метушитися.
— Правильно, — підтвердила Есме. Вона пригорнула мене за плечі.
Джаспер нахмурився.
— Ти здебільшого затамовуватимеш подих, але тобі слід трошки ворушити плечима, вдаючи, що ти дихаєш.
Я вдихнула і коротко кивнула.
Едвард пригорнув мене з вільного боку.
— Ти впораєшся, — повторив він, бурмочучи слова підтримки мені на вухо.
— Дві хвилини, — сказала Аліса. — Може, тобі ліпше зразу сісти на канапу. Зрештою, ти ж була хвора. Так він зразу й не побачить, як ти зараз рухаєшся.
Аліса потягнула мене до канапи. Я намагалася рухатися повільно, вдавати з себе незграбу. Вона закотила очі — мабуть, я не впоралася зі своїм завданням.
— Джейкобе, мені потрібна Ренесма, — покликала я.
Джейкоб нахмурився й не зрушив із місця.
Аліса похитала головою.
— Белло, через неї я не зможу бачити…
— Але вона мені потрібна. Вона мене заспокоює, — у моєму голосі можна було безпомильно почути паніку.
— Гаразд, — простогнала Аліса. — Тримай її нерухомо, і я намагатимусь дивитися, що робиться навколо неї, — вона втомлено зітхнула, наче її змусили вийти на роботу на вихідні. Джейкоб також зітхнув, але приніс мені Ренесму, а тоді швидко ретирувався під Алісиним спопеляючим поглядом.
Едвард сів поряд зі мною й обійняв нас разом із Ренесмою. Він нахилився і дуже серйозно зазирнув Ренесмі в очі.
— Ренесмо, сьогодні тебе і твою маму навідає дехто особливий, — сказав він серйозним голосом, наче очікував, що вона зрозуміє кожне слово. Чи вона зрозуміла? Вона поглянула на нього розумними суворими очима. — Він не такий, як ми, навіть не такий, як Джейкоб. І нам слід бути з ним дуже обережними. Ти не повинна балакати з ним, як ти балакаєш із нами.
Ренесма торкнулася його обличчя.
— Правильно, — мовив Едвард. — І ще, коли ти його побачиш, ти відчуєш спрагу. Але тобі не можна його кусати. Його рани не заживуть так швидко, як Джейкобові.
— Вона тебе розуміє? — прошепотіла я.
— Розуміє. Ти будеш обережною, правда, Ренесмо? Ти нам допоможеш?
Ренесма знову торкнулася його.
— Ні, мені байдуже, коли ти кусаєш Джейкоба. Можеш і далі кусати.
Джейкоб гигикнув.
— Може, тобі краще піти, Джейкобе, — холодно промовив Едвард, кинувши на нього лютий погляд. Едвард іще не пробачив Джейкобу, бо знав: як би там не пішло, мені буде боляче. Але я з радістю витримаю пекучий вогонь у горлі, якщо це найгірше з того, що мене чекає сьогодні.
— Я сказав Чарлі, що буду тут, — відповів Джейкоб. — Йому потрібна моральна підтримка.
— Моральна підтримка, — пирхнув Едвард. — З погляду Чарлі ти — найвідразливіше чудовисько з нас усіх.
— Найвідразливіше? — запротестував Джейк, а тоді тихенько засміявся сам до себе.
Я почула, як шини з’їхали з шосе на безшумну й вологу ґрунтівку, яка вела до будинку Калленів, і моє дихання знову прискорилося. Серце мало б колотитися. Я непокоїлася, що моє тіло позбавлене нормальних реакцій.