Якусь хвильку він покусував губу, а тоді нахилився до мене, обережно простягаючи руки. Я перенесла вагу Ренесми (яка зараз дрімала) на ліву руку, зціпила зуби, затамувала подих і легенько обвила праву руку навколо його теплого м’якого пояса.
— Тримайся якнайближче, Білко, — промурмотів він. — Якнайближче.
— Я тебе люблю, тату, — прошепотіла я крізь зуби.
Він затремтів і відхилився. Моя рука впала.
— Я теж тебе люблю, дитинко. Що б не змінилося, але це не зміниться ніколи… — Чарлі торкнувся пальцем рожевої щічки Ренесми. — Вона дуже на тебе схожа.
Я намагалася відповідати недбало, хоча почувалася напруженою.
— Більше на Едварда, гадаю, — на мить я завагалася, а тоді додала: — У неї твої кучерики.
Чарлі здригнувся, а далі фиркнув:
— Ха! А таки правда! Ха! Дідусь! — він недовірливо похитав головою. — А мені колись дадуть її потримати?
Я вражено кліпнула, але швидко опанувала себе. Зваживши все якусь мить і поглянувши на Ренесму — вона, здавалося, глибоко спала, — я вирішила, що доведеться покластися на удачу, коли вже сьогодні все так добре складається…
— Ось, — мовила я, передаючи йому дочку. Він автоматично склав руки в незграбне кубельце, і я поклала на них Ренесму. Тіло його було не таким гарячим, як її, але я миттю відчула, як у мене зашкребло в горлі від тепла, що текло в нього під тоненькою шкірою. Від мого мармурового дотику в нього зосталася гусяча шкіра. Не знаю, то була реакція на мою температуру — чи, може, чисто психологічне.
Чарлі тихенько забуркотів, відчувши її вагу:
— А вона… дебеленька.
Я насупилася. Мені вона здавалася легенькою, як пір’їнка.
Мабуть, усі мої відчуття ваги й міри збилися.
— Дебеленька — це добре, — зауважив Чарлі, уздрівши мій вираз. А потім пробурмотів сам до себе: — Їй ліпше бути міцненькою, коли наокруж коїться таке божевілля, — він легенько погойдав її на руках із боку в бік. — Наймиліше немовля з усіх, що я бачив… включно з тобою, дитинко. Вибач, але це правда.
— Я й так це знаю.
— Миле немовля, — повторив він, але цього разу слова були схожі на квоктання.
Я вже бачила нове почуття на його обличчі — бачила, як воно помалу зроджувалося там. Чарлі так само легко піддався її чарам, як і всі ми. Дві хвилини в нього на руках — і він уже в її руках.
— Можна мені прийти завтра?
— Звісно, тату. Певна річ. Ми нікуди не подінемося.
— Краще вам і справді ніде не діватися, — суворо сказав він, але обличчя його було м’яким, адже він і досі споглядав Ренесму. — До завтра, Нессі.
— Ні! І ти туди ж!
— Га?
— Її ім’я Ренесма. Рене плюс Есме, злиті в одне. І жодних варіацій, — я силкувалася заспокоїтися, при цьому глибоко не вдихаючи. — Хочеш знати її друге ім’я?
— Звісно.
— Карлі. Через «К». Як Чарлі плюс Карлайл, злиті в одне. Усмішка осяяла обличчя Чарлі, і від неї навколо очей проявилися зморшки. Мене це заскочило зненацька.
— Дякую тобі, Білко.
— Дякую тобі, тату. Стільки всього так швидко перемінилося! У мене й досі голова йде обертом. Якби зараз тебе не було поруч зі мною, я не знаю, як би я взагалі не втратила… ґрунту під ногами…
Я збиралася сказати «не втратила себе». Але для нього це буде забагато.
У Чарлі забурчало в животі.
— Ходи поїж, тату. Ми нікуди не подінемося.
Я згадала, як сама почувалася, коли вперше діткнулася цієї казки: здавалося, що все зникне з першими променями ранішнього сонця.
Чарлі кивнув і неохоче повернув мені Ренесму. Він кинув оком мені за спину — в будинок; якийсь час, поки він роздивлявся велику світлу кімнату, очі його були якимись дикими. Усі й досі були там, окрім Джейкоба, котрий здійснював рейд у холодильнику на кухні. Аліса напівлежала на нижній приступці сходів, а Джаспер поклав голову їй на коліна; Карлайл схилив голову над грубезною книжкою; Есме щось наспівувала собі під ніс, роблячи нотатки в блокноті; Розалія та Еммет попід сходами будували фундамент грандіозного карткового будиночка; Едвард перемістився до піаніно і щось собі тихенько награвав. Не було жодного знаку, що день завершується, що вже час вечеряти або хоча б змінити заняття, готуючись до вечора. Щось невловимо перемінилося в атмосфері. Каллени вже не прикидалися, як раніше, — завіса людськості відхилилася зовсім трошки, але достатньо для того, щоб Чарлі відчув різницю.
Він стенув плечима, похитав головою і зітхнув.
— До завтра, Белло, — нахмурився він і додав: — Я хотів сказати… Ти маєш гарний вигляд… Просто треба звикнути.