— Дякую, тату.
Чарлі кивнув і замислено попростував до машини. Я спостерігала, як він від’їжджає; і тільки коли його шини виїхали на трасу, я збагнула: я впоралася! Справді пережила цілий день і не завдала Чарлі шкоди. Самотужки. У мене точно є особливий дар!
Все було занадто добре, щоб бути правдою. Чи дійсно мені вдалося отримати нову родину, не втративши старої? А мені здавалося, що вчора був ідеальний день!
— Ого! — прошепотіла я. Моргнула й відчула, як третя пара контактних лінз розчинилася.
Звуки піаніно обірвалися, і миттю Едвардові руки обвилися довкола моєї талії, а підборіддя його вляглося мені на плече.
— Це мав вигукнути я!
— Едварде, я впоралася!
— Так, ти впоралася. Ти поводилася неймовірно. Ти так хвилювалася, що доведеться пережити рік як перволіток, а потім раз — і ти просто проминула цю стадію, — він тихенько засміявся.
— Я взагалі не певен, що вона — вурдалак, поминаючи вже перволітка, — докинув Еммет із-під сходів. — Вона занадто цивілізована.
Всі нескромні зауваження, які він зронив у присутності мого батька, знову зазвучали в моїх вухах, і добре було, що я тримала Ренесму на руках. Не в змозі зовсім не реагувати, я коротко рикнула.
— Ой-ой, як страшно! — зареготав Еммет.
Я зашипіла, й Ренесма крутнулася в мене на руках. Вона кілька разів кліпнула, подивилася навколо збентеженим поглядом. Понюхала повітря, а тоді потягнулася до мого обличчя.
— Чарлі повернеться завтра, — запевнила я її.
— Чудово, — сказав Еммет. Цього разу Розалія розреготалася разом із ним.
— Дуже дотепно, — глузливо мовив Едвард, простягаючи руки, щоб узяти в мене Ренесму. Він підморгнув, коли я завагалася, отож я, трохи розгублена, віддала йому дочку.
— Ти що маєш на увазі? — запитав Еммет.
— Тобі не здається, що трішки небезпечно вступати в конфронтацію з найдужчим вампіром у хаті?
Еммет відкинув голову й пирхнув:
— Я тебе прошу!
— Белло, — промурмотів до мене Едвард, знаючи, що Еммет дослухається, — пам’ятаєш, кілька місяців тому я просив тебе про послугу, яку ти зможеш зробити для мене, коли станеш безсмертною?
Щось таке я туманно пригадувала. Я просіяла нечіткі людські спогади про наші розмови. За мить пригадала й хапнула ротом повітря:
— Ох!
Аліса довго заливалася дзвінким сміхом. Джейкоб, із повним ротом харчів, вистромив голову з-за рогу.
— Що таке? — проричав Еммет.
— Справді? — запитала я Едварда.
— Повір мені, — мовив він.
Я глибоко вдихнула.
— Еммете, а як щодо невеличкого спору?
Він миттю скочив на ноги.
— Я в захваті. Викладай.
Я закусила губу. Він такий здоровезний.
— А може, ти злякалася?… — почав був Еммет.
Я випростала плечі.
— Ти. І я. Поміряємося силами. За обіднім столом. Просто зараз.
Еммет розплився в посмішці.
— Е-е-е… Белло, — швидко мовила Аліса, — мені здається, Есме дуже любить цей столик. Це антикваріат.
— Дякую, — самими вустами сказала Есме.
— Не питання, — мовив Еммет, радісно всміхаючись. — Ходімо зі мною, Белло.
Я рушила за ним у двір до гаража; усі решта попрямували за нами. Тут із-поміж каміння, намитого рікою, вирізнявся величезний гранітний валун — очевидячки, Емметова ціль. Хоча цей валун був майже круглий і нерівний, він цілком згодиться для справи.
Еммет поклав лікоть на каменюку й жестом припросив мене.
Я знову розхвилювалася, побачивши міцні м’язи на Емметовому передпліччі, але намагалася тримати лице. Едвард запевнив, що деякий час я буду дужчою за всіх. Він був цілком цього певен, і я почувалася дужою. Настільки дужою? — майнула думка, коли я споглядала Емметові біцепси. Проте мені було тільки два дні, і це має спрацювати. Хіба що зі мною взагалі все не так. Може, я не така міцна, як нормальний перволіток? Може, саме тому мені так легко контролювати себе?
Коли я поклала лікоть на валун, то намагалася зберігати байдужий вираз обличчя.
— О’кей, Еммете. Якщо я виграю, ти більше не зрониш жодного слова про моє статеве життя ні до кого, навіть до Рози. Жодних алюзій, жодних натяків — нічого.
Він звузив очі.
— Згода. А якщо виграю я, то натяки стануть набагато прозорішими.
Він почув, як у мене зупинилося дихання, й злорадно вишкірився. У його очах не було й знаку блефу.
— Ти ж швидко здасися, молодша сестричко? — піддів мене Еммет. — У тобі ж небагато дикого, правда? Я певен, що в тому будиночку і подряпини не лишилося, — зареготів він. — А Едвард тобі розповідав, скільки будинків розвалили ми з Розою?