Я заскреготіла зубами й ухопилася за його велику долоню.
— Раз, два…
— Три, — рикнув він і натиснув на мою руку.
Нічого не сталося.
Ні, я відчувала, що він докладає зусилля. Мій новий мозок, здається, добре ладнав із математикою, і я була певна, якби він не зустрів опору, його рука проломила б каменюку без жодних зусиль. Тиск посилився, і мені спало на думку: цікаво, чи цементовоз, який рухається зі швидкістю сорок миль на годину з крутої гірки, втелющиться в перепону з такою ж силою? А якщо збільшити швидкість до п’ятдесятьох миль? До шістдесятьох? Може, доведеться ще збільшувати швидкість…
Але й цієї моці було замало, щоб зрушити мене. Його рука тиснула на мою з неймовірною силою, та мені було навіть приємно. Дивним чином відчуття було втішним. Відтоді як я розплющила очі, я так силкувалася бути обережною, щоб не трощити все на своєму шляху! І нарешті змогла розслабитися й використати свої м’язи. Дозволити силі вилитися назовні, не стримувати її.
Еммет заричав; на чолі його зібралися зморшки, а все тіло напружилося й налягло на перепону — на непорушну руку. Я дозволила йому попотіти — фігурально висловлюючись — якусь хвильку, поки сама насолоджувалася божевільним відчуттям — міццю, що струменіла з моєї руки.
Проте минуло кілька секунд — і я занудьгувала. Я нагнулася. Еммет на дюйм подався.
Я розреготалася. Еммет грубо рикнув крізь зуби.
— Тримай рот на замку, — нагадала я йому та вчавила його руку у валун. Тріск, від якого загуло у вухах, луною прокотився поміж дерев. Камінь затремтів, і величенький шматок — десь в одну восьму завбільшки — відколовся по невидимій лінії слабкості й гримнув на землю. Він упав Емметові на ногу, і я не стримала смішка. До мене долинув приглушений регіт Джейкоба й Едварда.
Еммет відбив ногою уламок валуна аж за річку. На своєму шляху той навпіл розтяв молоденький клен, а тоді врізався в стару ялину, яка гойднулася й упала на інше дерево.
— Матч-реванш. Завтра.
— До завтра моя сила не висотається, — зауважила я. — Може, тобі ліпше зачекати бодай із місяць.
Еммет загарчав, оголивши зуби:
— Завтра.
— Гей, що ж не зробиш, аби ти був щасливий, старший братику!
Розвернувшись, аби йти геть, Еммет копнув гранітну брилу, здійнявши хмару куряви й уламків. Це було так мило — по-дитячому.
У захваті від незаперечного факту, що зараз я була дужчою за найдужчого вурдалака, який траплявся мені в житті, я розчепірила пальці й притиснула долоню до валуна. А тоді почала помалу занурювати пальці в камінь, не так лишаючи ямки, як трощачи камінь на своєму шляху; його консистенція нагадала мені твердий сир. Зрештою в руці в мене лишилася жменя гравію.
— Круто, — муркнула я.
Розпливаючись в усмішці, я рвучко крутнулася на місці та зробила рух, схожий на прийом карате, врізаючись ребром долоні в камінь. Камінь хруснув і застугонів і — здійнявши велику хмару куряви — розвалився навпіл.
Я не стрималася й загиготіла.
І не звертала уваги на смішки за спиною, поки ногами й руками трощила валун на дрібні кавалки. Це була така чудова розвага, що я й сама нестримно підсміювалася. Аж поки до гиготіння не долучився тоненький сміх — лункий, як дзвіночок, і я миттю покинула дітвацьку розвагу.
— Це вона щойно сміялася?
Всі витріщалися на Ренесму з такими самими враженими обличчями, яке було і в мене.
— Так, — мовив Едвард.
— А хто тут не сміявся? — буркнув Джейк, закотивши очі.
— Ти ще скажи, що у свій перший забіг ти, собако, трохи не попустив віжок, — підколов його Едвард, але цього разу в його голосі не прозвучало антагонізму.
— Це зовсім інша річ, — сказав Джейкоб і жартівливо гупнув Едварда кулаком у плече. — Белла ж начебто доросла. Вона одружена, вона мамуся і все таке… Хіба не має вона виявляти побільше гідності?
Ренесма нахмурилася й торкнулася Едвардового обличчя.
— Чого вона хоче? — запитала я.
— Поменше гідності, — усміхнувся Едвард. — Вона отримувала майже таке саме задоволення, спостерігаючи за тобою, як і я.
— Я смішна? — запитала я Ренесму, крутнувшись назад і простягаючи до неї руки в ту ж таки мить, коли вона простягнула долоньки до мене. Я вихопила її з Едвардових рук і дала їй уламок камінця, який мала в долоні. — Хочеш спробувати сама?
Вона усміхнулася своєю блискучою усмішкою і затиснула камінчик в обох долонях. Здушила його, і від зусилля поміж брівками в неї залягла зморщечка.