— Ти сама не поїдеш, — наполягав Едвард крізь зуби, стискаючи руки в кулаки.
— Нічого вони мені не зроблять, — заспокійливо відповідала я, намагаючись додати впевненості в голос. — Для чого їм це? Я — вампір. Справа зроблена.
— Ні. Беззаперечно ні.
— Едварде, це єдиний шанс захистити її.
А проти цього у нього не було аргументів. Моя логіка була незламною.
Навіть за той короткий час, що я бачилася з Аро, я здогадалася, що він — колекціонер, і найціннішими експонатами в його колекції є живі істоти. Він цінував красу, таланти й унікальність своїх безсмертних прибічників набагато більше, ніж будь-яку коштовність, замкнену в сейфі. Досить того, що він захопився даром Едварда й Аліси. Я не дам йому більше підстав заздрити родині Калленів. Ренесма була вродливою, обдарованою, унікальною — вона була єдиною у своєму роді. Тож йому не можна дозволити побачити її, навіть у чиїхось думках.
А я була єдиною, в чиї думки він не здатен проникнути. Певна річ, що я вирушу сама.
Аліса не хвилювалася через мою мандрівку — її більше турбувало те, що всі її видіння були якимись розмитими. Вона казала, що часом вони такі ж непевні, як видіння, пов’язані з неприйнятими рішеннями, котрі можуть призвести до конфлікту, який невідомо як розв’яжеться. Оця непевність і змушувала Едварда, який і так вагався, заперечувати мою мандрівку на самоті. Він хотів принаймні провести мене до літака в Лондоні, але я не могла дозволити, щоб Ренесма залишилася без обох батьків. Отож мене проведе Карлайл. Від цього і я, і Едвард трохи розслабилися: Карлайл буде від мене всього за кілька годин лету.
Аліса знову і знову зазирала в майбутнє, але видіння, які вона бачила, не були пов’язані з тим, що вона хотіла дізнатися. Нова тенденція на біржі; можливий візит примирення Ірини, хоча вона ще остаточно не ухвалила рішення; дзвінок від Рене (я практикувалася говорити «грубим» голосом, і щодень мені дедалі краще вдавалося, — для Рене я й досі була хвора, але вже потроху видужувала).
Ми придбали квитки до Італії на другий день потому, як Ренесмі виповнилося три місяці. Я планувала зовсім коротку мандрівку, отож і не повідомляла Чарлі про неї. Джейкоб усе знав, і він підтримував Едварда. Але сьогодні суперечка стосувалася Бразилії. Джейкоб наполягав, що поїде з нами.
Ми втрьох: Джейкоб, Ренесма і я, — разом вирушили на полювання. Ренесма не вельми полюбляла кров тварин — і саме тому Джейкобові дозволялося брати участь у полюванні. Джейкоб влаштовував між ними змагання, і тоді вона залюбки згоджувалася на таку поживу.
Ренесма вже цілком усвідомлювала, що таке правда й кривда, коли йшлося про полювання на людей; просто вона гадала, що донорська кров — дуже милий компроміс. Людська їжа насичувала її і, здається, добре перетравлювалася, та коли вона змушена була її їсти, то мала такий точно мученицький вигляд, як і я в минулому житті, коли змушена була їсти цвітну капусту й боби. Принаймні кров тварин була смачнішою за це. Вона за натурою любила суперництво, отож можливість подолати Джейкоба під’юджувала її до полювання.
— Джейкобе, — мовила я, ще раз пробуючи переконати його, поки Ренесма потанцювала геть від нас уздовж просіки, шукаючи запах, який їй буде до вподоби, — у тебе є певні зобов’язання тут. Сет, Лі…
Він фиркнув.
— Я ж не нянька для своєї зграї. І зрештою, у них у всіх є обов’язки в Ла-Пуші.
— Такі ж, як і твої? А ти як — офіційно кидаєш школу? Якщо ти хочеш не відстати від Ренесми, тобі варто вчитися вдвічі наполегливіше.
— У мене невеличкі канікули. Я повернусь до школи, коли все трохи… сповільниться.
Щойно він це промовив, як я забула всі свої аргументи, й ми обоє автоматично поглянули на Ренесму. Вона видивлялася сніжинки, які кружляли над її головою і танули, перш ніж прилипнути до пожовклої трави на довгастому гостроконечному видолинку, куди ми дійшли. Її пишна сукенка кольору слонової кості була хіба трошечки темнішою за сніг, а від рудувато-каштанових кучериків парувало, хоча сонце заховалося глибоко за хмарами.
Поки ми спостерігали, вона на мить присіла — а тоді підстрибнула футів на п’ятнадцять угору. Маленькі ручки хапнули сніжинку, й вона легко опустилася на ноги.
Ренесма обернулася до нас зі своєю сліпучою усмішкою на вустах — ніде правди діти, я й досі до неї не звикла — й розтулила долоньку, щоб показати ідеальної форми восьмикутну льодяну зірочку, перш ніж вона розтане.