Півхвильки тому Джаспер сам усе сказав: Ніколи, навіть коли вони полювали на безсмертних дітей… Безсмертні діти — невимовне прокляття, жахливе табу…
Знаючи Іринине минуле, неважко здогадатися, що вона побачила саме це того дня у вузенькому видолинку. Вона була задалеко, щоб учути серцебиття Ренесми, відчути тепло, яке струменіло від її тіла. Вона могла гадати, що рожеві щічки Ренесми — то наша спроба всіх ошукати.
Крім того, Каллени вступили в спілку з вовкулаками. З точки зору Ірини, може, це означало, що ми й не на таке здатні…
Ірина, яка заламувала руки у засніженій глушині, насправді не побивалася за Лораном — вона знала, що її обов’язок — здати Калленів, наперед відаючи, що станеться, якщо вона так учинить. Вочевидь, її сумління перемогло століття дружби.
А реакція Волтурі на цю інформацію була настільки передбачуваною, що вона вже ухвалена наперед.
Я обернулася й затулила собою тільце сплячої Ренесми, заховавши обличчя в її кучериках.
— Подумайте про те, що вона тоді побачила, — тихо мовила я, перервавши Еммета, перш ніж він заговорив. — Для когось, хто втратив матір через безсмертних дітей, ким видалася б Ренесма?
Запанувала мовчанка, поки всі доходили висновку, який я вже давно зробила.
— Безсмертною дитиною, — прошепотів Карлайл.
Я відчула, як Едвард опустився навколішки поряд зі мною й пригорнув нас обох.
— Але вона помилилася, — провадила я. — Ренесма не схожа на тих, інших дітей. Вони застигали в часі, а вона стрімко росте день у день. Їх неможливо було приборкати, а вона ще жодного разу не скривдила ні Чарлі, ні Сью — та вона навіть ніколи не робила при них нічого, що могло б їх засмутити. Вона цілком контролює себе. Вона вже кмітливіша, ніж більшість дорослих. Отож і не буде жодних підстав…
Я й далі щось лепетала, чекаючи, коли ж вони зітхнуть із полегшенням, коли ж крижана атмосфера в кімнаті потеплішає, — вони мусять розслабитися, тільки-но збагнуть, що я маю рацію. Але в кімнаті, здавалося, ставало дедалі холодніше. Зрештою мій тихий голос зовсім урвався.
Довший час ніхто не вимовив і слова.
А тоді Едвард прошепотів мені у волосся:
— Це не той злочин, за який вони призначать суд, кохана, — тихо мовив він. — Аро побачив доказ в Ірининих думках. Вони йдуть нищити, а не вести перемовини.
— Але ж вони помиляються! — вперто сказала я.
— Вони не чекатимуть, щоб ми їм це довели.
Його голос і досі був тихим, лагідним, оксамитовим… і все ж я не могла не розрізнити в ньому болю та спустошення. Голос його був таким самим, як нещодавно Алісині очі, — наче лунав із могили.
— Що ми можемо зробити? — з притиском запитала я.
Ренесма спокійно спала в мене на руках, вона була такою теплою й досконалою! Я так хвилювалася через те, що вона стрімко росте, — боялася, що її віку стане на десяток років із хвостиком… Зараз цей страх викликав сміх.
Місяць із хвостиком…
Отже, це і є мій ліміт? Я мала стільки щастя, скільки ніколи не отримує переважна більшість людей. То чи існує якийсь природний закон, котрий розподіляє в світі щастя й горе на рівні частки? Може, моє щастя перелилося через вінця? І ці чотири місяці — все, що мені вділили?
Еммет відповів на риторичне запитання.
— Ми битимемося, — спокійно промовив він.
— Нам не перемогти, — заричав Джаспер. Я уявила, яке в нього зараз обличчя, коли його тіло в захисній позі схилилося над Алісою.
— Ну, нам нема куди тікати. Принаймні поки живий Деметрі, — з відразою зауважив Еммет, і я збагнула, що його осоругою викликав не мисливець із клану Волтурі, а думка про те, що слід тікати. — І я не певен, що ми не можемо перемогти, — сказав він. — Є кілька варіантів, які варто розглянути. Ми ж не мусимо битися самотужки.
На це я підкинула голову:
— Ми не маємо прирікати квілеутів на смерть, Еммете!
— Заспокойся, Белло, — вираз його обличчя був зовсім таким, як тоді, коли він міркував про двобій з анакондою. Навіть загроза смерті не могла змінити Еммета — його радісного трепету перед серйозним викликом. — Я не мав на увазі зграю. Але будь реалісткою: ти гадаєш, що Джейкоб чи Сем проігнорують інтервенцію на їхні землі? Навіть якби не йшлося про Нессі? Поминаючи вже те, що, дякуючи Ірині, Аро тепер знає про нашу спілку зі зграєю. Але я подумав про інших наших приятелів.
Карлайл луною повторив мої слова:
— Ми не можемо прирікати інших наших друзів на смерть.
— Гей, а чому б їм не вирішувати самим? — переконливо мовив Еммет. — Я ж не кажу, що вони зобов’язані битися на нашому боці. — (Я бачила, як із кожним словом у його голові дедалі чіткіше вимальовується план). — Вони можуть просто постояти біля нас — трошки постояти, щоб Волтурі завагалися. Зрештою, Белла має рацію. Якби ми примусили їх зупинитися й вислухати нас… Хоча потім, може, зникне й потреба битися…