— Тоді з ким?
— З усіма нами, Джейкобе, — прошепотіла я. І ось мій голос прозвучав так само — наче з могили. — Все скінчилося. Нас прирекли на смерть.
РОЗДІЛ 29. ВІДСТУПНИЦТВО
Ми просиділи так усеньку ніч — статуї жаху й скорботи, а Аліса так і не повернулася.
Ми всі вже дійшли до краю — ошаленіли настільки, що просто позастигали. Карлайл заледве міг ворушити вустами, щоб усе пояснити Джейкобові. У переказі все видавалося навіть гіршим; навіть Еммет потому застиг і вже не рухався.
І тільки коли зійшло сонце і я збагнула, що незабаром Ренесма почне сонно ворушитися під моїми долонями, я подумала: а що ж затримало Алісу так надовго? Я сподівалася дізнатися хоч щось, перш ніж мені доведеться наразитися на доччину цікавість. Отримати хоч якісь відповіді. Дістати хоч мале-е-есеньку надію, щоб я мала здатність всміхатися й приховувати правду, аби не налякати і її.
Я відчувала, що обличчя моє перетворилося на застиглу маску — вона не сходила з нього всеньку ніч. Я не була впевнена, що не втратила здатності всміхатися.
Джейкоб хропів у кутку — гора хутра на підлозі, яка неспокійно крутиться уві сні. Сем уже все знав — вовкулаки готувалися до того, що невідворотно наближалося. Хоча ця підготовка нічого не змінить — вони всі загинуть разом із родинами.
Сонце прорвалося крізь вікна, що гляділи у двір, і осяяло Едвардову шкіру. Мої очі не відривалися від його відтоді, як пішла Аліса. Ми всю ніч невідривно дивилися одне на одного — зіницями вбирали те, без чого не зможемо жити, втративши, — дивилися на другу свою половинку. Я побачила власне віддзеркалення у його зболених очах, коли сонце діткнулося й моєї шкіри.
Його брови ледь помітно ворухнулися, потім вуста.
— Аліса, — вимовив він.
Голос його прозвучав, як тріск криги, коли вона тане. Всі ми трошки здригнулися, трошки обм’якли. Нарешті ворухнулися.
— Довгенько її не було, — пробурмотіла Розалія здивовано.
— Де ж вона могла подітися? — докинув Еммет, роблячи крок до дверей.
Есме поклала долоню Розі на руку.
— Ми ж не хочемо наполохати…
— Вона ще ніколи так надовго не щезала, — зауважив Едвард. Нова турбота перекосила маску, на яку перетворилося його обличчя. Зненацька риси його ожили, очі розширилися від нового жахіття, паніка з новою силою оволоділа ним. — Карлайле, ти ж не думаєш, що вони зробили хід на випередження? В Аліси була б змога побачити, що вони когось вислали по неї?
Перед моїм внутрішнім зором постало обличчя Аро з напівпрозорою шкірою. Того Аро, який зазирнув до глибин Алісиної душі, який дізнався про все, на що вона здатна…
Еммет висварився так голосно, що Джейкоб підхопився на ноги й загарчав. Надворі відгукнулося гарчання його зграї. А моя родина метушилася так стрімко, що їхні силуети видавалися розмитими.
— Зоставайся з Ренесмою! — заверещала я до Джейкоба, вилітаючи з дверей.
Я й досі була дужчою за всіх і перетворила свою силу у швидкість. У три стрибки я обігнала Есме, а ще за кілька кроків — і Розалію. Я мчала крізь густий ліс, поки не опинилася поруч із Едвардом та Карлайлом.
— Може, вони захопили її зненацька? — запитав Карлайл рівним голосом, наче він стояв спокійно, а не гнав щодуху через ліс.
— Не уявляю як, — відповів Едвард. — Але Аро знає про неї більше, ніж будь-хто. Більше навіть, ніж я.
— Це пастка? — загукав Еммет ззаду.
— Можливо, — мовив Едвард. — Тут нема жодних запахів, окрім сліду Аліси та Джаспера. Куди вони подалися?
Слід Аліси та Джаспера робив велику петлю: спершу від будинку він прямував на схід, на тому боці річки повертав на північ, а за кілька миль знову повертав на захід. Ми вдруге перетнули річку — всі вшістьох перестрибнули за секунду. Едвард вів перед, він був цілковито зосереджений.
— Ти віднайшов запах? — заздалегідь загукала Есме, ще перш ніж ми подолали річку вдруге. Вона бігла останньою на лівому фланзі нашого мисливського загону. Вона вказала жестом на південний схід.
— Не відхиляйтеся від головного сліду — ми майже на кордоні з квілеутами, — різко мовив Едвард. — Тримайтеся разом. Шукайте, куди вони повернули — на північ чи на південь.
Я не настільки добре знала всі пункти угоди, як решта, але вчула запах вовкулак, який легенький бриз приніс зі сходу. Едвард і Карлайл за звичкою трохи стишили біг, і я бачила, як вони поводять головами з боку в бік, шукаючи, де ж зверне слід.
Та раптом вовчий запах посилився, й Едвардова голова сіпнулася вгору. Він нагло зупинився. Ми всі теж стали як укопані.