Він спробував знайти причину і промовив:
— Вона полишила Джаспера чекати й повернулася сюди?
Ми вже майже дісталися будиночка, і я відчула неспокій. Я раділа, що моя долоня в Едвардовій руці, проте водночас мені здавалося, що ліпше б я прийшла сюди сама. Видерти сторінку з книжки і принести її назад до Джаспера — занадто дивна поведінка для Аліси. Мені ввижалося, що в її діях закодоване якесь послання — але я його зовсім не могла збагнути. Проте ж це була моя книжка, отож і послання мало призначатися мені. Якби це було щось таке, що вона б хотіла розповісти Едвардові, хіба вона не видерла б сторінки з його книжки?…
— Я буквально на хвилинку, — сказала я, вивільняючи руку, коли ми наблизилися до дверей.
Він наморщив чоло.
— Белло?
— Будь ласка! Тридцять секунд!
Я не чекала відповіді. Натомість метнулася в двері й зачинила їх по собі. Я помчала просто до книжкової полиці. Тут запах Аліси був зовсім свіжим — йому менше одного дня. Вогонь, якого я не запалювала, гаряче палав у коминку. Я висмикнула «Венеціанського купця» й рвучко розгорнула його на титульній сторінці.
Тут, поряд із нерівним краєм, який лишився від видертого аркуша, попід словами «Венеціанський купець» Вільяма Шекспіра була записка.
Знищ це.
Трохи нижче написане було ім’я й адреса в Сієтлі.
Коли за тринадцять, а не за тридцять секунд Едвард увійшов у двері, я вже спостерігала, як палає книжка.
— Що тут коїться, Белло?
— Вона була тут. Вона видерла сторінку з моєї книжки, щоб написати на ній записку.
— Навіщо?
— Я не знаю навіщо.
— Навіщо ти її палиш?
— Я… я… — я нахмурилася, і на обличчі проступили і відчай, і біль. Я не відала, щó ж Аліса намагалася мені сказати, але вона чимало доклала зусиль, щоб про це ніхто, крім мене, не довідався. А я — єдина особа, чиїх думок Едвард не зможе прочитати. Отож вона воліла, щоб він нічого не дізнався, а для цього мали бути вагомі підстави. — Мені здалося, що це буде доречно.
— Ми не знаємо, що вона замислила, — тихо мовив Едвард.
Я втупилася в полум’я. Я була єдиною в світі істотою, здатною збрехати Едвардові. Невже саме цього хотіла від мене Аліса? Це її останнє прохання?
— Коли ми летіли в літаку в Італію, — прошепотіла я (це була не брехня, просто такою вона ставала в цьому контексті), — коли ми мали врятувати тебе… вона збрехала Джасперові, щоб він не вирушив за нами. Вона знала: якщо він зустрінеться з Волтурі, то помре. Вона ладна була померти сама, ніж поставити під загрозу його життя. І дозволити померти мені. І дозволити померти тобі.
Едвард не відповів.
— У неї є свої пріоритети, — сказала я. Коли я усвідомила, що моє пояснення аж ніяк не схоже на брехню, моє непорушне серце заболіло.
— Я в це не вірю, — мовив Едвард. Він сказав це не для того, щоб сперечатися зі мною, — він радше сперечався сам із собою. — Може, просто Джаспер опинився у небезпеці. Її план спрацює для нас усіх, але якщо залишиться він, то загине. Можливо…
— Вона могла б нам це розповісти. Просто відіслати його кудись.
— Хіба б він згодився поїхати? Може, вона знову йому бреше.
— Може, — я вдала, що погоджуюся. — Час вертатися додому. Нема часу.
Едвард узяв мене за руку, і ми побігли.
Алісина записка не додала мені надії. Якби був хоч якийсь шанс уникнути бійні, Аліса б зосталася. Я не бачила інших варіантів. Отож мені вона давала щось інше. Не вихід. Але чого, на її думку, я потребувала? Може, шансу урятувати дещо? Чи було щось, що я й досі могла урятувати?
Поки нас не було, Карлайл та решта родини не сиділи склавши руки. Ми були відсутні щонайбільше п’ять хвилин, а вони вже готувалися вирушати в дорогу. У кутку сидів Джейкоб, знову в людській подобі, Ренесма була в нього на колінах, і вдвох вони спостерігали за нами розширеними очима.
Розалія змінила шовкову тісну сукню на міцні джинси, кросівки та цупку сорочку на ґудзиках, яку туристи зазвичай вдягають у довгі походи. Есме була вдягнена схожим чином. На журнальному столику стояв глобус, але вони вже вивчили його, просто чекали на нас.
Зараз атмосфера була не такою напруженою, як нещодавно; вони почувалися ліпше, коли мали щось до роботи. Всі їхні сподівання покладалися на Алісині напучування.
Я поглянула на глобус і подумала: куди ж вирушимо спершу?
— Ми маємо залишитися тут? — запитав Едвард, подивившись на Карлайла. У голосі його не було радості.