Аліса мала роздратований вигляд.
— Вибач, Алісо, — перепросила я.
— Я все розумію, Белло, — вона зітхнула. — Схоже, ти не могла з собою боротися.
Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася.
— Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих, — щиро сказала я їй. — Все було саме так, як мало бути. Ти найкраща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому світі.
Від таких слів вона миттю розтанула — і широко усміхнулася.
— Я рада, що тобі сподобалося.
Рене та Есме чекали нагорі. Утрьох вони швидко звільнили мене від сукні, а натомість вдягнули в темно-синій дорожній костюм, приготований Алісою. Я почувалася щасливою, коли чиїсь руки нарешті повитягували шпильки з мого волосся й дозволили йому вільно впасти за спиною (воно ще кучерявилося після кісок), таким чином урятувавши мене від неминучого головного болю. Весь цей час безперестанку по щоках моєї матері текли сльози.
— Я подзвоню, щойно знатиму, куди ми прямуємо, — пообіцяла я, обіймаючи її на прощання. Певна, ця таємничість із медовим місяцем доводила її до божевілля — мати моя ненавиділа секрети, коли це не вона сама їх вигадувала.
— Я все тобі розповім, тільки-но вона поїде, — випередила мене Аліса, самовдоволено вишкірившись на мій ображений вираз обличчя. Але ж це несправедливо — я про все дізнаюся останньою!
— Приїжджай до нас із Філом в гості чимшвидше. Пора вже тобі з’їздити на південь — для переміни побачити трохи сонця, — мовила Рене.
— Сьогодні не дощило, — нагадала я, уникаючи відповідати на запрошення.
— Диво дивне.
— Все готово, — сказала Аліса. — Твої валізи в машині — Джаспер зараз її піджене.
Вона потягнула мене до сходів, а Рене дріботіла позаду, досі пригортаючи мене.
— Я люблю тебе, мамо, — прошепотіла я, поки ми спускалися. — Я щаслива, що у тебе є Філ. Піклуйтеся одне про одного.
— Я теж тебе люблю, Белло, сонечко.
— Прощавай, мамо. Я люблю тебе, — повторила я крізь клубок у горлі.
Едвард чекав унизу сходів. Я сперлася на його простягнуту руку, але водночас трошки відхилилася, щоб поглянути на людей, які прийшли нас проводити.
— А тато? — запитала я, шукаючи його очима.
— Он там, — прошепотів Едвард. Він потягнув мене крізь натовп гостей, а ті розступалися, щоб звільнити нам дорогу. Чарлі сором’язливо зіперся на стіну позаду всіх і мав такий вигляд, наче ховається. Почервонілі очі одразу пояснили чому.
— О тату!
Я обійняла його за пояс, і знову покотилися сльози — сьогодні я забагато плакала. Він поплескав мене по спині.
— Ну-ну, досить. Ти ж не хочеш спізнитися на літак.
Говорити про любов із Чарлі було важко — надто вже схожими були ми, завжди намагалися перевести мову на дрібниці, щоб не виставляти своїх збентежених почуттів напоказ. Але зараз було не до соромливості.
— Я тебе завжди любитиму, тату, — мовила я до нього. — Не забувай про це.
— І ти теж, Белло. Завжди любив, завжди буду.
Я поцілувала його в щоку, а він водночас поцілував мене.
— Дзвони мені, — попросив він.
— Незабаром подзвоню, — пообіцяла я, знаючи, що тільки це я й можу пообіцяти. Хіба що телефонний дзвінок. Ні батько, ні мати більше ніколи не зможуть мене побачити — я занадто змінюся, я стану занадто небезпечною.
— Ну, то йди вже, — пробуркотів він. — Бо спізнишся.
Гості знову розступилися, даючи нам дорогу. Едвард міцно притиснув мене до себе, поки ми вибиралися з натовпу.
— Ти готова? — запитав він.
— Так, — відповіла я — і була певна, що так воно і є.
Всі заплескали в долоні, коли Едвард поцілував мене біля хвіртки. А коли нас почали засівати рисом, він хутенько заштовхав мене в машину. Здебільшого рис розлітався навсібіч, але хтось — підозрюю, це був Еммет, — жбурнув жменю несподівано влучно, і зерно зрикошетило з Едвардової спини просто на мене.
Машина була прикрашена квітами, гірлянди тягнулися обабіч по всій довжині, а до бампера приторочені були довгі й невагомі газові стрічки, на яких бовталося з дюжину черевиків — не простих, а на вигляд цілком нових і вельми дорогих, фірмових.
Едвард затулив мене від рисового дощу, поки я залазила в машину, а тоді сам стрибнув усередину, і ми покотилися геть, а я махала рукою крізь вікно й гукала: «Я люблю вас!» — проводжаючи очима ґанок, звідки нам у відповідь махали руками родичі.