У весільній церемонії рис символізує плодючість.
Останнє, що вихопило око, то були мої батьки. Філ обома руками ніжно пригортав Рене. Однією рукою вона обіймала його за пояс, але другу простягнула, щоб взяти за руку Чарлі. Такі різні вияви любові, і які вони в цю мить гармонійні! Ця картина вселяла мені надію.
Едвард стиснув мою долоню.
— Я тебе кохаю, — мовив він.
Я притулилася головою до його руки.
— Ось чому ми зараз тут, — повторила я його власні слова.
Він поцілував мене у маківку.
Коли ми звернули на чорну стрічку шосе й Едвард вчавив педаль газу, крізь гудіння мотору прорвався далекий звук, який долинав із лісу. Якщо я чула цей звук, то Едвард уже точно мав його чути. Але він нічого не сказав, і звук поволі стихнув удалині. Я теж не зронила ні слова.
Пронизливе виття, яке краяло серце, даленіло й даленіло, аж поки не стихло зовсім.
РОЗДІЛ 5. ОСТРІВ ЕСМЕ
— Х’юстон? — здивовано вигнула я брову, коли ми підійшли до виходу на посадку в аеропорті Сієтла.
— Одна з пересадочних станцій на шляху, — запевнив мене Едвард, усміхаючись.
Не встигла я заплющити очі, як він уже збудив мене. Я була зовсім сонною, поки він тягнув мене через термінали, і тільки зусиллям волі змушувала себе тримати очі розплющеними. Кілька хвилин я не могла збагнути, що відбувається, опинившись перед стійкою реєстрації на міжнародні рейси — то був наступний переліт.
— Ріо-де-Жанейро? — перепитала я із тремтливою ноткою в голосі.
— Ще одна пересадка, — відповів Едвард.
Переліт до Південної Америки був тривалим, але комфортним — ми сиділи в широких кріслах першого класу, Едвард пригортав мене. Я нарешті виспалась і прокинулася на диво свіжою, коли ми заходили на посадку над аеропортом, а косі промені призахідного сонця зазирали в ілюмінатор.
Але цього разу ми не чекали в аеропорту на наступний рейс, як я гадала. Натомість ми взяли таксі, яке промчало нас темними, запрудженими, живими вулицями Ріо. Я не розуміла й слова з тих вказівок, які Едвард давав водієві, отож вирішила, що ми шукаємо готель, де зупинимося перед наступним витком подорожі. Щойно я про це подумала, в животі моєму шарпнуло, наче перед виходом на сцену. Таксі все їхало і їхало людними вулицями, людей ставало дедалі менше, і нарешті ми, здається, виїхали на західну околицю міста, прямуючи до океану.
Зупинилися ми біля доків.
Едвард провів мене повз довгий ряд білих яхт, що гойдалися на почорненій темрявою воді. Човен, біля якого він зупинився, був меншим за інші, вужчим; вочевидь, його призначення — швидкість, а не зручність. Він був не менш розкішним, проте граційнішим за решту. Едвард легко зістрибнув усередину, незважаючи на важкі валізи в руках. Їх він кинув на палубі й обернувся, щоб допомогти мені обережно перелізти через борт.
Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.
Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.
Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка — її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.
Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.
— Нам іще далеко плисти? — запитала я.
На нього зовсім не схоже — забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?
— Ще з півгодини, — він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.
Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.
Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.
— Белло, поглянь от туди, — він указав кудись уперед.
Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі — силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.