А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.
— Де ми? — промурмотіла я, поки він змінював курс — обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.
Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.
— Острів Есме.
Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним — наче пара у ванній після гарячого душу.
— Острів Есме? — перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.
— Це подарунок Карлайла — Есме дозволила нам скористатися ним.
Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість — то набута звичка.
Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.
— А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? — запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.
Він усміхнувся.
— Я прискіпливий у всьому.
Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.
Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник — то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати — вікна обабіч дверей, — й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, — дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.
Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.
Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.
Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері — вони були незамкнені.
Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.
Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату — мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.
Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.
Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла — звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровенне біле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.
Едвард поставив мене на ноги.
— Я піду… принесу багаж.
У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо — реальне.
Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.
— Тут трохи гаряче, — вибачився він. — Мені здавалося… так буде найкраще.
— Прискіпливий, — промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.
— Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, — визнав він.
Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?
Я сама знала відповідь. Ні. Не було.
— Цікаво, — повільно мовив Едвард, — може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? — він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: — І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.