— Чого смієшся? — пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.
У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.
— Неможливо на довгий час перестати бути людиною.
Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.
Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.
Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене — крізь тіло наче електрику пропустили.
— Едварде, — мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, — що сталося? Що не так?
— А ти ще питаєш? — голос його був жорсткий, цинічний.
Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.
Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану — такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.
— Про що ти думаєш? — прошепотів він.
— Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? — я не змогла договорити.
Його очі застигли.
— Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду — не намагайся нічого приховувати.
— Боляче? — перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.
Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.
Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.
І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.
— З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.
Він заплющив очі.
— Припини.
— Припини що?
— Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.
— Едварде! — прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. — Ніколи не кажи цього.
Він не розплющив очей — наче не волів мене бачити.
— Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.
Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, — і зненацька хапнула ротом повітря.
Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.
Я підхопила один білий шматочок. То був пух.
— Чому я вся в пір’ї? — запитала я здивовано. Він нетерпляче видихнув.
— Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.
— Ти… кусав подушку? Навіщо?
— Слухай, Белло! — він майже заричав. Узяв мою руку — дуже обережно — й витягнув її. — Поглянь на це.
Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.
Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.
— О, — мовила я.
Я намагалася пригадати, що було, — пригадати біль, — але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки — занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…