«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.
Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.
Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.
А може, може, — слабенький голос прошепотів у мене в голові, — ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.
Я зітхнула.
Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.
Мабуть, на ній не буде броні — бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, — ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів — це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.
— Гей, — покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, — ми вже. Красно дякуємо!
— Дуже прошу, — відгукнулась я та знову напружилася — час було завести двигун і обережно натиснути на педаль — потихеньку, полегеньку…
Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому — так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, — то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.
Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.
Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» — то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі — саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.
Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі — тато Джейкоба і батьків найкращий друг.
Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші — індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче — сам повернеться додому».
А ще його засмучувала я — бо була на боці Біллі.
Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє — і я, і Біллі — добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.
Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.
В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.
Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маю подзвонити.