— Я хочу в коледж.
— Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.
— Але я справді хотіла б поїхати. Звісно, коледж — не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.
Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.
— Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!
— Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.
— І які ж саме?
— Вгадай, — мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.
Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.
— Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, — гигикнув він.
— У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьому мені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.
Я позіхнула, а він усміхнувся.
— Ти змучена. Поспи, кохана, — він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.
— Цікаво, а чого це я така змучена? — саркастично пробурмотіла я. — Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…
Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.
— Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.
Пісня урвалася.
— Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.
Дурниці про храп я пропустила — знаю, що не хроплю.
— І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.
— А в тебе кошмари?
— Яскраві! Але вони мене виснажують, — я позіхнула. — Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.
— Що тобі сниться?
— Та різні речі — але все здається однаковим через кольори.
— Кольори?
— Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.
Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.
— А що саме тебе лякає?
Я ледь здригнулася.
— В основному… — завагалась я.
— В основному…? — підохотив він мене.
Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, — щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.
— Клан Волтурі, — прошепотіла я.
Він міцніше притиснув мене.
— Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.
Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася — я боялася за того хлопчика.
То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, — дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.
У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусила захистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.
Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.
— Чим тобі допомогти?
Я потрусила головою.
— Це всього-на-всього сни, Едварде.
— Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.
— Не всі сни — кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, — я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадто яскраво.
— Хочеш додому?
— Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?