— Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, — пообіцяв він.
— Коли починається семестр? Щось я проґавила…
Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.
Прокинулася в темряві — і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…
— Белло? — прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. — Що з тобою, сонечко?
— О, — я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.
— Белло! — вигукнув він стривожено. — Що трапилося? — Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.
— То був просто сон, — я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!
— Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, — він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. — Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.
— Це був не кошмар, — я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. — Це був приємний сон, — голос мій знову зірвався.
— То чому ж тоді ти плачеш? — вражено запитав він.
— Бо я прокинулася, — заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього на грудях.
Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.
— Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.
— Все було таким живим! — плакала я. — Я хотіла, щоб це було насправді!
— То розкажи мені свій сон, — підохотив він мене. — Може, це допоможе.
— Ми були на пляжі… — я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.
— А потім? — нарешті не витримав він.
Я моргнула, струшуючи сльози з очей.
— О Едварде…
— Белло, розкажи мені, — наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.
Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання — то була необхідність, гостра — на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.
Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.
— Ні, Белло, — рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.
Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію — мабуть, я збожеволіла.
Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.
— П-п-пробач, — промимрила я.
У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.
— Не треба, не треба, Белло! — у розпачі простогнав він.
— Будь ласка, — злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. — Будь ласка, Едварде!
Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.
І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.
Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.
Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів — незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.
Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.
— Наскільки я сьогодні потовчена? — запитала я тихенько.
— З ніг до голови, — мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.
Я зітхнула з полегшенням.
— Дуже перепрошую, — сказала я, — я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, — я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.