— Ти так і не розповіла мені свій сон.
— Мабуть, так і не розповіла — але, можна сказати, показала, — нервово реготнула я.
— О, — мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. — Як цікаво!
— Це був дуже приємний сон, — промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:
— Мене пробачили?
— Я ще маю подумати.
Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, — принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.
— Ой… у голові крутиться.
Ось коли він мене нарешті пригорнув.
— Ти довго спала. Дванадцять годин.
— Дванадцять?
Дивно.
Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.
— Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
— І подушки, здається, всі цілі.
— Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, — він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
— Шкода, шкода, — мовила я. — Мені вона так подобалася!
— Мені теж.
— Більше жодних втрат? — скромно запитала я.
— Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, — зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом — і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
— Гм, — нахмурилась я. — Як це я могла такого не почути?
— Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
— Я справді була трошечки зайнята, — визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
— Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
— А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
— Що таке? — вимогливо запитала я.
— У тебе такий винуватий вигляд — наче ти вчинила злочин.
— Я й почуваюся винною, — пробурмотіла я.
— Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
— Слово «спокусила» означає попередній замір.
— Може, я неправильно висловився, — допустив він.
— Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
— Ні, я не серджуся.
— Чому ж так?
— Ну… — він помовчав. — По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, — він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. — Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
— Я ж тобі казала — потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
— Людині пора снідати? — запитав він.
— Так, будь ласка, — мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух — і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
— Що з тобою?
— Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я — насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
— Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
— Відсьогодні.
— А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? — із-під умивальника він витягнув кошик для сміття — той був повен коробок із-під яєць.
— Дивно, — мовила я, ковтаючи величезний шматок. — У цьому місці в мене змінився апетит… — (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) — Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
— Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем — ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали — отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
— Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? — я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. — Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, — я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. — Мені ще не досить.