Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.
— Але вигляд у неї був переляканий, — мовила я.
— А вона і є перелякана — та ще більше вона турбується за тебе.
— За мене?
— Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, — він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. — Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.
— О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, — засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.
Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.
— Кіно-доміно, — промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.
Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.
— Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? — зронила я.
Він розсміявся на моє закручене речення.
— Так.
— Ось, — мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. — Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.
То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.
— Саме пасує до медового місяця, — затвердив мій вибір Едвард.
Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.
— То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? — ліниво запитала я.
— Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, — мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.
Я широко всміхнулася.
— А ти очікуєш більших збитків?
Він розсміявся на мій вираз обличчя.
— Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.
— Так, бо це неминуче, — недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.
— А що це сталося з твоїм серцем?
— Нічого. Я здорова, як корова, — я хвильку помовчала. — Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?
— Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти, може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.
Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.
— Справді. Чорт.
Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, — коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.
— Вони закінчили, — пояснив мені Едвард.
— Отже, ми нарешті самі?
— Може, спершу пообідаємо? — запропонував він.
Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.
З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя — вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.
— Це виходить із-під контролю, — пожалілась я, коли наїлася донесхочу.
— Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами — трохи витратити калорій? — запитав Едвард.
— Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.
— Ну-ну, що за план?
— Там іще лишилася половина спинки на ліжку…
Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.
РОЗДІЛ 7. НЕСПОДІВАНКА
Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби — вони чи то ричали, чи то щирилися.
З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.