Цього разу вона зробила кілька цілком свідомих кроків уперед і поставила пару коротких запитань, на які Едвард знехотя відповів. А тоді своєю чергою поставив запитання — зовсім коротке. Вона мить повагалась і повільно похитала головою. Коли він знову заговорив, у голосі його було стільки болю, що я шоковано звела на нього очі. Обличчя його кривилося від муки.
У відповідь вона попрямувала до мене, поки не змогла дотягнутися до мене й покласти свою долоню повéрх моєї, яка лежала на животі. Вона вимовила одне слово португальською.
— Morte, — тихо зітхнула вона. Далі відвернулась, похиливши плечі, наче розмова зістарила її, та вийшла з кухні.
Моя іспанська була не аж такою примітивною, щоб не зрозуміти цього.
Едвард знову закам’янів, просто втупився вслід їй із мукою на обличчі. За кілька секунд долинув звук мотора з човна, який незабаром розтав удалині.
Едвард сидів нерухомо, допоки я не рушила до ванної. Тут він притримав мене за плече.
— Ти куди? — прошепотів він із болем у голосі.
— Почищу зуби.
— Не переймайся через те, що вона сказала. Все це просто легенди, давні брехні для розваги.
— Я нічого не зрозуміла, — мовила я, хоча то було не зовсім так. Та й чи можу я зараз зневажити навіть і легенди? Моє життя зусібіч стикалося з легендами. І всі вони виявилися правдивими.
— Я вже спакував твою зубну щітку. Зараз дістану.
Він поперед мене попрямував до спальні.
— А ми скоро їдемо? — гукнула я навздогін.
— Щойно ти будеш готова.
У спальні він бігав із кутка в куток, чекаючи, щоб знову запакувати зубну щітку. Тільки-но почистила зуби, я її вручила йому.
— Я віднесу валізи в човен.
— Едварде…
Він озирнувся.
— Що?
Я вагалася — хотілося хоч кілька секунд побути на самоті.
— Ти не міг би… взяти з собою трохи харчів? Раптом я знову зголоднію.
— Звісна річ, — відповів він, і погляд його зненацька пом’якшився. — Ні про що не турбуйся. Ми будемо в Карлайла буквально за кілька годин, правда. Все скоро буде позаду.
Я кивнула — не довіряла власному голосу.
Він розвернувся й вийшов із кімнати, тримаючи по великій валізі в кожній руці.
Я ж крутнулася й підхопила телефон, який він зоставив на столі. Зазвичай він ніколи нічого не забував, а тут забув, що Густаво має приїхати, забув телефон на столі. Він був такий схвильований, що заледве тямив себе.
Я розгорнула телефон і пробіглася списком контактів. Щастя, що він вимкнув на трубці звук, — а то б точно мене підловив. Він іще в човні? Чи вже вертається? Чи він із кухні мене вчує, якщо я шепотітиму?
Я знайшла потрібний номер — ще ніколи в житті я не дзвонила на нього. Натиснула кнопку виклику і схрестила пальці на удачу.
— Алло? — відповів легкий як вітерець голос.
— Розаліє? — прошепотіла я. — Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.
КНИГА ДРУГА
ДЖЕЙКОБ
І все ж, якщо по правді,
Кохання й глузд не дружать і сьогодні.
Передмова
Життя паршиве, а потому — смерть.
Еге ж, із моїм щастям.
РОЗДІЛ 8. В ОЧІКУВАННІ КЛЯТОЇ БИТВИ
— Дідько, Поле, у тебе що, немає в біса власного дому? Пол, який розвалився на моєму диванчику й переглядав якийсь дурнуватий бейсбольний матч по моєму чортовому телевізору, просто вишкірився до мене, а тоді — повільно-повільно — дістав із торбинки чіпсів на колінах великий пластівець і запхав цілком собі до рота.
— Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?
Хрум.
— Е ні, — мовив він, жуючи, — твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.
Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.
— А Рейчел тут?
Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:
— Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.
Я фиркнув.
— Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.
Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.
— Ще чого — щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?
Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.
— Правда.